Читати книгу - "Мізері"

Він вирішив, що так і було.

Пол схопив шпильку. Вона висковзнула з пальців та покотилася до краю дошки.

- Ні! - закричав він надтріснутим голосом і в останній момент накрив шпильку долонею. Він стиснув її в кулаку та знову знепритомнів.

Полу здавалося, що другим разом він довше пробув не при тямі, але перевірити ці здогадки не було можливості. Біль (окрім лютої агонії в лівому коліні) трохи відступив. Шпилька лежала на дошці, перекинутій через бильця крісла. Цього разу він добряче розім’яв пальці правої руки перед тим, як її узяти.

«Отже, — подумав Пол, розгинаючи шпильку та беручи її в праву руку. — Ти не будеш тремтіти. Зарубай собі на носі. ТИ НЕ БУДЕШ ТРЕМТІТИ».

Він усім тілом нахилився вперед і вставив шпильку в замкову шпарину, слухаючи, як спортивний коментатор у його голові

(«яка багата уява!» )

описував хід подій.

Піт без упину струменів по обличчю, наче в’язка олія. Пол слухав… більш того, він відчував .

«Важілець у дешевому замку працює як гойдалка, — сказав Том Твайфорд і заколихав рукою в повітрі. — Скажімо, тобі треба перекинути крісло-гойдалку. Немає нічого простішого, так? Просто хапай те крісло та перевертай… от і вся робота. Так само з цим замком. Підведи важілець, а потім швиденько, поки він не став на місце, відкривай кришку бака».

Пол двічі намацував важілець, але обидва рази шпилька зісковзувала, важіль ставав на місце, і йому не лишалося нічого, окрім як пробувати поворухнути його знову. Шпилька починала гнутися. Він зрозумів, що за дві-три спроби вона зламається.

— Господи, будь ласка, — промовив Пол і ще раз вставив шпильку в шпарину, — прошу, поможи мені, зглянься над бідолахою.

(«Що ж, добродії, Шелдон змагався героїчно, проте це були його останні потуги на сьогодні. Трибуни затамували подих…»)

Він заплющив очі. Голос коментатора потроху затихав, і тепер Пол нетерпляче прислухався до слабкого шурхотання шпильки в замку. Ось! З’явився опір! Важілець! Він бачив, як ця деталь, схожа на вигнуту ніжку крісла-гойдалки, тисне на язичок запору, тримає його на місці, тримає на місці самого Пола.

«Дитина відчинить, Поле. Просто зберігай спокій».

Важко зберігати спокій, коли ти зазнаєш такого болю.

Просунувши ліву руку під правою, він ухопився за дверну ручку і став потроху натискати на шпильку. Ще трохи… ще трохи…

Він уявляв, як гойдалка починає рухатися у своєму маленькому запиленому гніздечку, бачив, як починає відтягуватись язичок. Не треба штовхати його до самої межі, Боже, звісно ні, не треба, говорячи словами Тома Твайфорда, перекидати крісло-гойдалку. Тільки поки з’явиться достатній зазор… потім натиснути…

Шпилька почала одночасно гнутися та висковзувати з пальців. Пол це відчув і в розпачі натиснув із усієї сили, повернув ручку та штовхнув двері. Клац! — шпилька переламалася навпіл, і одна частина впала всередину замка. На якусь коротку, страшну мить він подумав, що зазнав поразки, аж потім побачив, що двері повільно прочиняються, а язичок стирчить із накладки, наче сталевий палець.

— Боже, — прошепотів Пол, — дякую тобі, Боже.

«Давайте подивимось повтор!» — екстатично заверещав у його голові Ворнер Вольф, поки тисячі вболівальників на стадіоні Енні Вілкс (не говорячи вже про мільйони телеглядачів) заходилися громовими оваціями.

— Не зараз, Ворнере, — прохрипів Пол і взявся до довгої виснажливої справи — підкотити візок до дверей так, аби він проходив прямо в отвір.

31

Настав один скрутний… ні, не просто скрутний, а жахливий, кошмарний момент, коли Пол подумав, що крісло не пройде у двері. Воно виявилося ширшим лише на два дюйми, але цих двох дюймів було достатньо. «Енні занесла його в складеному вигляді, ось чому я спочатку подумав, що то магазинний візок», — похмуро сповістила свідомість.

Нарешті, коли він поставив візок прямо перед дверима та нахилився вперед, щоби вхопитися обома руками за одвірок, йому ледве-ледве вдалося протиснутися. Осьові ковпачки на колесах з виском чиркнули по дереву, проте Пол зміг вибратися з кімнати.

І, як вибрався, знову знепритомнів.

32

Її голос кликав його з туману. Він розплющив очі та побачив, що вона спрямувала на нього дуло рушниці. Її очі люто палали. На зубах блищала слина.

— Якщо ти так хочеш вирватися на волю, Поле, — сказала Енні, - я з радістю надам тобі таку можливість.

І вона звела обидва курки.

33

Пол смикнувся, очікуючи пострілу. Але, звісно, ніякого пострілу не відбулося, його свідомість устигла розпізнати сон.

«Не сон, а попередження. Вона може повернутися будь-якої миті. Будь-якої».

Світло, що пробивалося крізьпрочинені двері ванної кімнати, змінилося, стало яскравішим. Схоже на полудень. Полу хотілося почути бій годинника, аби зрозуміти, наскільки правильною була його здогадка, проте годинник уперто мовчав.

«Одного разу її не було протягом п’ятдесяти годин».

«Отож. І цього разу вона може поїхати на всі вісімдесят. Або за п’ять секунд ти почуєш, як «черокі» під’їжджає до будинку. І якщо ти ще не в курсі, друже мій, метеослужба може лише повідомляти про наближення торнадо, а коли справа доходить до того, щоби визначити, де і коли це відбудеться, вона ні хріна не знає».

- І то правда, — сказав він і покотив візок до дверей у ванну. Пол заглянув туди й побачив кімнату з простим оздобленням та підлогою, викладеною шестикутними білими плитками. Там стояла ванна на пазуристих ніжках, під кранами розповзлися віяла іржі. Біля ванни була шафа для білизни, а навпроти — раковина. Над раковиною висіла аптечка.

У ванні стояло відро для миття підлоги — він помітив його пластмасовий вершечок.

Коридор виявився достатньо широким, аби Пол розвернув крісло до дверей, але тепер його руки тремтіли від знесилення. У дитинстві він був кволим, тому намагався