Читати книгу - "В'язниця душ"

У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.

Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.

— Це про вбивство у філармонії? — запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.

Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістовим сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.

Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістовим мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.

— Гільзи познаходили? — запитав Вістовим.

— Тільки одну, — відповів ад’юнкт, — в кінці залу, між останніх рядів.

— А іншу?

Самковський розвів руками.

— Вбивця не міг її підібрати, — продовжив комісар, — цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка... Ця гільза досі десь там.

— Перший раз стріляли з «браунінга», — мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, — з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.

Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.

— Дорога зброя, — зазначив Вістовим, — покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.

Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.

— Пістолет невеликий, — додав комісар, — його зручно заховати... Я на їх місці також узяв би «браунінг».

— Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, — мовив Самковський.

— І що?

— Ніде.

— Нічого дивного. Треба бути дурнем, щоб для вбивства депутата Галицького сейму купувати таку зброю у Львові чи навіть у Галичині. Але добре, що пан перевірив, Самковський, — сказав Вістовим.

— Чи знайшлися свідки? — знову запитав комісар.

— У поліцію ніхто не звертався, — відповів ад’юнкт.

Вістовим тихо вилаявся і торкнувся пальцями своїх скронь, що несподівано почали шалено пульсувати. Похмільний біль повертався до голови. Раптом комісар забув про свій надокучливий кац.

— Послухайте, Самковський, — звернувся він до підлеглого, — здається, в нас є привід вважати себе дурнями.

— Чому? — не зрозумів той.

— Ви допитали Ласло Перчені?

— Кого? — не зрозумів практикант.

— Скрипаля, — пояснив комісар, — він стояв на авансцені, і вся ця вистава відбулася просто перед ним. Зрозуміло, що він у цей час був зайнятий музикою, але ж міг щось і побачити.

Вістович підвівся з-за столу і підійшов до підвіконня, на якому стояв графин із водою. Наповнивши собі склянку, комісар жадібно випив. Між тим Самковський також схопився з місця.

— Ви куди? — запитав комісар, бачачи, що той одягається.

— Шукати цього Ферше... Як ви сказали його звати? Скрипаля?

— Перчені, — повторив комісар, — не поспішайте, Самковський. Минуло три дні, й у Львові ви вже його не знайдете. Нам треба дізнатися, куди він подався далі.

Вістович навмисне зробив наголос на слові «нам». Нехай цей шмаркач таки зарубає собі на носі, що надалі слідство вестиме не він.

Комісар і собі почав одягати плаща.

— Зробимо так, — мовив він, — найперше відвідаємо помешкання убитого. Пан знає, де воно, Самковський?

— Звісно, — кивнув ад’юнкт, — на Погулянці.

Чоловіки вийшли на вулицю і, перейшовши на Баторія, зачекали біля «криміналу» на фіакр. Увесь цей час жоден з них не промовив ані слова. Тільки у фіакрі комісар брудно вилаявся, коли їх добряче трусонуло і біль у голові запульсував ще сильніше.

На Погулянці Самковський попросив зупинити фіакр біля чималої вілли, збудованої в неоготичному стилі, що тягнулася в небо гострим дахом, спинаючись фундаментом на мертвий почорнілий пагорб. Безрадісний довколишній пейзаж і сира, швидше осіння, ніж зимова, погода якнайліпше підкреслювали величну моторошність помешкання покійного депутата Галицького сейму.

Піднявшись угору вимощеною доріжкою, поліціянти опинилися біля важких дубових дверей. Натиснувши на кнопку дзвінка, Вістович з подивом побачив, що відчинив їх привітний камердинер, а не ходячий мрець, як можна було сподіватися.

Усередині будинок також виявився значно веселішим, аніж зовні. У вітальні яскраво сяяло світло, завдяки чому можна було добре розгледіти багатий інтер’єр.

Гостям запропонували кави і попросили зачекати. Невдовзі до них спустилася засмучена жінка у чорній сукні. Вочевидь, це була вдова Раковського, і поліціянти поспіхом висловили свої співчуття. Жінка кивнула на знак подяки і пильно вдивилася в них червоними від сліз очима.

— У нас декілька запитань до вас, — запинаючись промовив комісар, — якщо пані дозволить...

Жінка вказала гостям на крісла і сама присіла на чудову бідермейєрську канапу.

— Прошу пані, хто запросив вас із чоловіком до філармонії того вечора? — запитав комісар, з насолодою вдихаючи запах кави, що струменів з невеличкої порцелянової філіжанки в його руках.

— Мій чоловік кохався на музиці й особисто знав багатьох відомих музикантів, — сумно промовила вдова, — його запросив Ласло Перчені, скрипаль, який грав концерт того вечора.

— Яким чином запросив? — перепитав комісар.

— Надіслав нам запрошення поштою, — пояснила жінка, — підозрюю, обоє були надто зайняті, щоб зустрітись, хоч віддавна товаришують.

— А чи пригадує пані, як вони зустрілись? — продовжив Вістович.

— Якщо я не помиляюсь... Здається, це було два чи три роки тому, у Відні... Так, саме у Відні, на прийомі в канцлера.

На останніх словах голос жінки затремтів, а потім урвався плачем. Навіть Самковський осудливо глянув на свого шефа. Той скорчив винувату гримасу і дістав з кишені портсигар. Забувши запитати дозволу, комісар запалив цигарку. Жінка перестала плакати і з огидою помахала рукою перед обличчям, ніби увесь дим від його цигарки зібрався в неї під носом. Вістович зрозумів, що в цьому домі не палять, але було вже пізно. Десь узявся той самий камердинер і поставив перед ним невеличку тарілку з чудовим орієнтальним розписом, яка мала б слугувати попільничкою.