Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Я не маю компанії, — гарикнув відьмак. — Не маю. І не хочу мати. Не потрібна вона мені. Розумієш?

— Авжеж розуміє, — сказала Мільва з-за його спини. — І я розумію теж. Тобі ніхто нє потрібен, відьмаче. Часто ти це показуєш.

— Я не веду приватну війну, — він різко розвернувся. — Зайва мені компанія хватів, бо я не йду в Нільфгард, аби врятувати світ, повалити імперію зла. Я йду по Цірі. Тому можу йти й на самоті. Вибачте, якщо прозвучить воно негарно, але решта мене не обходить. А тепер — ідіть. Хочу побути сам.

Коли за хвилину повернувся, помітив, що пішов тільки Любисток.

— Я знову мав сон, — сказав коротко. — Мільво, я втрачаю час! Вона потребує моєї допомоги. Вона потребує рятунку.

— Кажи, — сказала вона тихо. — Вигорни те з себе. Хоч би як було страшно, але — вигорни.

— То не було страшно. У моєму сні… Вона танцювала. Танцювала у якомусь задимленому сараї. І була, холера ясна, щасливою! Музика грала, хтось кричав… Увесь сарай аж трясся від криків і приспівок… А вона танцювала, танцювала, тупала підборами… А над дахом того холерного сараю, у холодному нічному вітерці… танцювала смерть. Мільво… Маріє… Вона потребує моєї допомоги.

Мільва відвела очі.

— Не тільки вона, — прошепотіла.

Так, аби він не почув.

* * *

На наступній стоянці відьмак виказав зацікавленість сігілєм, мечем Золтана, на який він встиг глянути під час пригоди із окоголовом. Ґном відразу розгорнув зі зброї котячі хутра й витяг її з лакованих піхов.

Меч був близько сорока дюймів, а важив не більше ніж тридцять п’ять унцій. По чималій довжині своїй укритий таємничими рунічними знаками клинок був блакитним на колір і гострим, наче бритва: при невеличкій вправності можна було ним голитися. Дванадцятидюймове, перев’язане схрещеними пасками зі шкіри ящірки руків’я замість оголів’я мало циліндричний латунний хомутик, перехрестя було дуже невеличке й майстерно виконане.

— Гарна річ, — Ґеральт виконав сігілєм коротку шиплячу «вісімку», швидко тяв зліва й блискавично перейшов до блоку у високому секундовому декстері. — Насправді, гарна штука заліза.

— Ха! — пхикнув Перціфаль Шуттенбах. — Штука заліза! Візьми й придивися краще, щоби ти це ще штукою хріну не назвав!

— Я колись мав кращий меч.

— Не заперечу, — стенув плечима Золтан, — бо той напевне походив з нашої кузні. Ви, відьмаки, вмієте мечами вертіти, але ж не самі їх робите. Такі мечі тільки у нас кують, у Магакамі, під горою Карбон.

— Ґноми виплавляють сталь, — додав Перціфаль, — і відковують шаруваті заготовки. Але то ми, гноми, займаємося гострінням та шліфуванням. У наших майстернях. По нашій, гномській технології, як колись робили ми наші гвихири, найкращі мечі світу.

— Меч, який я зараз ношу, — Ґеральт витягнув клинок, — походить з Брокілону, з катакомб на Крааґ Ан. Дістав я його від дріад. Першорядна зброя, але ж не ґномська і не гномами заточена. То ельфійський клинок, має він років сто або й двісті.

— Та він узагалі не розуміється! — крикнув гном, беручи меч у руки й проводячи по ньому пальцями. — Ельфами виконаний, аякже. Руків’я, перехрестя і оголів’я. Також ельфійське травлення, гравірування, шліфування і всяке таке оздоблення. Але клинок кутий і гострений у Магакамі. І справді виконали його кількома століттями раніше, бо відразу видно, що сталь не найкраща й що обробка примітивна. От, приклади його до сігілю Золтана, бачиш різницю?

— Бачу. Мій справляє враження виконаного не гірше.

Гном пхикнув і махнув рукою. Золтан посміхнувся з веселістю.

— Клинок, — пояснив менторським тоном, — має рубати, а не справляти враження, і не по враженню його оцінюють. Справа у тому, що твій меч — це звичайний композит сталі й заліза, а мій сігіль має клинок, кутий зі сплаву, ушляхетненого графітом і бурою…

— Новочасна технологія! — не витримав Перціфаль, трохи гарячкуючи, бо, схоже, йшлося про добре знану йому справу. — Конструкція і композиція леза, численні прошарки м’якої серцевини, окованої твердою, а не м’якою сталлю…

— Тихенько, тихенько, — осадив його ґном. — Металурга з нього ти не зробиш, Шуттенбаху, не набридай йому деталями. Я йому це просто поясню. Добру, тверду магнетитову сталь, відьмаче, неймовірно важко нагострити. Чому? Бо вона тверда! Якщо ти не маєш технології, як ми колись, а ви — й донині, а хочеться вам мати гострого меча, то твердий сердечник клинка оковується на краях м’якою сталлю, менш відпорною до обробки. Саме таким спрощеним методом виконано твій брокілонський меч. Новочасні клинки виконуються навпаки: м’який сердечник, тверда оковка. Обробка поглинає чимало часу і, як я і казав, потребує спеціальних технологій. Але у результаті можна отримати клинок, яким вдається перетяти підкинуту в повітря батистову хусточку.

— Твоїм сігілєм удасться провернути такий фокус?

— Ні, — посміхнувся ґном. — Так нагострені примірники можна по пальцях порахувати, і рідко який з них пішов з Магакаму. Але, гарантую тобі, шкаралупа того кострубатого краба майже не була б для сігіля препоною. Потяв би його на порції і навіть не втомився б.

Дискусія про мечі й металургію тривала ще якийсь час. Ґеральт слухав із цікавістю, ділився власним досвідом, збагачував свої знання, розпитував про те чи інше, оглядав і випробовував сігіль Золтана. Не знав іще, що назавтра доведеться йому доповнити теорію практикою.

* * *

Першою ознакою, що в околиці мешкають люди, був рівнесенький стос дров, що стояв посеред трісок та збитої кори, що його помітив біля просіки Перціфаль Шуттенбах, який ішов у авангарді.

Золтан зупинив колону й відіслав гнома на далеку розвідку. Перціфаль зник, а через півгодини повернувся бігцем, піднесений і задиханий, жестикулюючи здалеку. Добіг, але замість того, щоб одразу почати доповідь, схопився пальцями за довгий ніс і добряче висякався зі звуком, що нагадував гру пастушиних трембіт.

— Не сполохай звірину, — гарикнув Золтан Хівай. — І кажи. Що там попереду?

— Садиба, — видихнув гном, витираючи пальці об полу свого кабата, всіяного чисельними кишенями. — На галявині. Три халупи, стодола, пара сараїв… Подвір’ям пес бігає, а з комина димить. Страва там готується. Вівсянка, причому — на молоці.

— Ти що,