Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

— Звідки ці гості у тебе, Цирцеє? Я їх ніколи не бачив.

— Бачив, любий мій, звісно ж ти їх бачив.

Вона дивилася на мене і всміхалася, в її очах була доброта і сонце, але десь у глибині, на їхньому дні, я відчував холод Тартару.

Мій погляд блукав цими тілами, намащеними олією та соком квітів, переходив із одного обличчя до іншого, я відчував себе мармуровою статуєю, якій вони сповідувалися, наче своєму божеству. Я відчував себе кам’яною змією, що кусає себе за хвіст, слоном, що хоботом огортає землю, дитям землі і неба з людським тілом та соколиною головою. Вони нічого не прагнули від мене приховати, жодної таємниці, жодної жорстокості, жодного сорому, жодного наївного щастя.

Хочете почути кілька їхніх історій?

Слухайте.

* * *

Жінка з чорним хвилястим волоссям, очима пантери, смаглявою шкірою. Вона брала мене за руку і підносила її до свого плеча.

Відчуй цей шрам, казала вона мені, це рана, що я дістала у битві з драконом.

Гострі зуби та зіпсована шкіра обличчя, сморід із рота та маленькі порожні очі — за це його називали драконом. Але він був моїм чоловіком.

Він бив мене щоразу, коли повертався з моря, кожних чотири дні.

Я ненавиділа його, я спала з Евмеєм, його охоронцем. Евмей кохав мене на даху нашого будинку, коли всі засинали, у нього були сильні руки і прозорий погляд, він розповідав мені про Африку, про людей із головами яструбів, про жінок, які ловлять рибу і їдять її сирою просто на березі.

Тіло моє розривалося в мені, коли я була з ним, воно тремтіло хвилями, здригалося вулканами — але втіха приходила не тому, що я кохала Евмея, втіха приходила тому, що я мстилася тому, кого ненавиділа.

Він дізнався про все, він убив Евмея в мене на очах, перерізав йому горло, відтяв його член, взяв мене за волосся і ще довго тряс цим кривавим шматком плоті перед моїм обличчям, а я стиснула зуби і заплющила очі.

І коли він кинувся на мене з ударами, я дістала з-під пояса свій маленький ніж і встромила йому в шию тричі. Він помирав із хрипом та стогоном. Фонтани крові лилися з його тіла. Він устиг вчепитися зубами в моє плече, відтяти шматок шкіри і м’яса, поки я його добивала.

Після того я не кричала, я не плакала, я не ходила навіжена своїм домом. Я була задоволена собою. Я пишалася собою. Мені було шкода Евмея, і я оплакувала його. Але навіть він не вартий моїх сліз.

Я жінка, яка знає, що робити зі своєю ненавистю, Одіссею.

* * *

Чоловік із коротким мечем на поясі, глибокими зморшками на щоках, що спускалися вниз, як мечі вартових; із руками, які немов жили своїм життям. Коли він говорив, то ніби малював у повітрі картини.

У мене була армія, двісті сміливих і навчених бійців, які слухалися кожного мого слова, які виконували кожен мій наказ.

Еномай, цар Елатеї, покликав мене на допомогу, коли бився з армією з півночі. Ми вийшли у поле перед мурами його міста, ми злилися з армією Елатеї, ми билися довго та відчайдушно, ми перемогли.

А потім я ходив полем бою і кликав своїх воїнів, та жоден із них не відповідав мені.

А потім я ходив полем бою і шукав своїх воїнів, дивився вниз на мертві тіла, на скупчення цих убитих чоловіків, які обіймали один одного, ніби у великій радості, ніби прощаючись; які дивилися в небо своїми поглядами, ніби бачили красу, від якої не могли відвести очей.

Я знаходив їх, одного за одним, я перевертав їхні тіла, я припадав вухом до їхніх відкритих ротів, я закривав пальцями їхні очі, я кричав їм, я кричав на них, я плакав над ними — і вдень другого дня, коли сонце стояло високо в небі, я зрозумів, що з усієї своєї армії я залишився сам, і серце моє виривалося з грудей, і голос мій затих і перетворився на шепіт, і очі мої вкрилися плівкою, крізь яку я нічого не бачив.

Я чоловік, який не знає, що робити зі своїм горем, Одіссею.

* * *

Жінка, яка тримається рукою за скроню. Її очі сухі і порожні, її рухи автоматичні, її голос виливається рівною лінією, без сходжень і падінь.

— Я вбила своє кохання, — каже вона.

У її голосі байдужість, її очі сухі і порожні, її губи стиснуті, їй усе одно.

— Воно переслідувало мене. Я зачиняла двері, але воно поверталося через вікна. Я зачиняла вікна, але воно продиралося крізь щілини у моєму будинку. Я заплющувала очі, але воно прослизало крізь мої повіки, спускалося до горла, починало душити.

— Хто воно, це кохання? Комаха? Запах? Бог, що не має плоті?

Коли жінка говорила, вона дивилася вгору й униз, вліво та кудись убік. Її губи стиснуті, їй усе одно.

— Потім я зрозуміла, хто це. Колись він подарував мені ляльку з тканини, набиту соломою. Коли він пішов, я спала з нею, я притискала її до свого тіла вночі, я клала її собі на ключицю, собі на плечі. Це був його слід, його запах, відбитки його пальців.

Потім ця лялька ожила. Вона почала говорити його голосом. Як мені добре з тобою, казала вона. Як я кохаю тебе, казала вона. І я ще більше притискала її до свого тіла вночі. Я торкалася її губами, я притискала її до свого живота.

Але вона стала злою. Стала обурюватися на мене. Казала, що зі мною не матимеш щастя. Казала, що я люблю тільки себе. Я засмучувалась. Я теж ставала злою. Кричала. Плакала.

Ми падали в прірву. Хтось із нас мусив знайти порятунок. Хтось один.

І тоді я взяла цю ляльку і піднялася сходами на самий дах. Обхопила пальцями її шию і почала душити. Щосили, стискаючи свої пальці навколо її горла. Вона трусилася, хрипіла, кашляла, проклинала. Вона дерла мені руки, дряпала, била, проклинала. Але я не здавалася. Стискала, натискала, душила, проклинала.

Нарешті вона затихла. Знову стала шматком тканини, набитої соломою. Перестала говорити. Перестала дивитися на мене.

Так я убила своє кохання. Воно ніколи вже не повернеться. Мої очі сухі, як пустеля. Мій голос рівний, немає