Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

— Ти подарувала мені радість, вона ввійшла в моє тіло і стала моєю кров’ю.

Це те, що я зміг відповісти. Ці слова були моїм вітром, моїм серцем.

Вона подивилася на мене, як на божевільного.

— Як звати тебе, гостю?

Я нічого не відповів.

* * *

За кілька днів Цирцея знову прийшла до мене.

Я стояв на березі моря, вона підійшла тихо, торкнулася мого плеча, обернула мене до себе, знову дивилася мені в очі, нерухомо, вивчаючи мене, знову гладила моє волосся, цілувала мене, ніби я був її власністю, ніби я був її рабом — і я не зміг нічого вдіяти у відповідь, не зміг нічого сказати.

Ми кохалися просто на березі, море торкалося наших тіл, і мені здавалося, що вона з ним у змові, що вони обоє насолоджуються мною і сміються з мене.

Інколи ти кохаєшся з кимось, хто значно сильніший за тебе. І тоді на її боці земля і цілий світ, а на твоєму боці тільки точка, накреслена її поглядом. Навіть тіло твоє тобі не належить.

Вона знову й знову промовляла моє ім’я, і її обличчя сповнювала насолода, ніби в самому моєму імені було щось солодке, змішане з медом і ячмінним борошном. Вона просила зробити їй так добре, як учора, вона повторювала те, що ми робили минулої ночі, вона просила зробити те, чого ми не робили минулої ночі. Цирцея пам’ятала все до дрібниць.

Бо що таке щастя, — казав я собі. Щастя — це пам’ять про те, що з’єднує тебе з іншим. Що з’єднує тебе лише з ним одним. Щастя — це зв’язок, твій єдиний, особливий зв’язок, якого більше ні в кого немає.

Щастя — це нитка, що поєднує тебе з твоїм життям і життям іншого, нитка, що маєш тільки ти, про існування якої ніхто, крім тебе, не знає.

Щастя — це змова двох. Це таємниця для двох. Стороннім сюди вхід заборонено.

* * *

Коси її — колоски пшениці, тверді та ніжні, і я проводжу ними, торкаюся їх, обіймаю їх долонями — ніби йду широким полем, і небо чисте, і птахи сідають мені на плечі.

Шкіра її — ріка, що несе мої пальці сама собою, без невидимого каміння, і світ пропливає повз тебе, і ти його покидаєш із легким серцем.

Вени її — тонке гілля райських дерев, що живе під шкірою, сховане в підземному царстві, але я знаю вигони його блакитних ліній, я малюю карту цих тонких річок, я проводжу по них губами і подихом.

Ребра її — лінії, намальовані живописцями Криту, коли вони були молоді, несміливі й скромні, коли ледь торкалися полотна, коли малювали тіні, коли більше вдихали, ніж видихали.

Живіт її — як вузька лука між двома лісами; коли лягаєш на неї, можна відчути, як несуть свої води підземні ріки, коли дивишся з неї вгору, можна побачити небо, яке заздрить тобі сьогодні.

Очі її — кольору неба між спекою і дощем, коли воно тільки наливається фарбою, коли міняє свої барви щохвилини — і ось у ньому вже більше темного, і ось у світі вже більше темного теж.

Вона була моєю країною. Вона була моєю землею.

* * *

Зранку після другої ночі Цирцея знову не впізнала мене. Ця ніч теж стерлася з її пам’яті, вона вважала мене своїм гостем, який має її покинути. Вона холодно віталася зі мною, забирала від мене своїх звірів, молилася богам і казала, де взяти сніданок. Руки мої тремтіли.

Вночі вона дарувала мені радість, що я ніколи і ніде її не знаходив. Зранку вона будувала стіну між собою і мною.

Цирцея стала частиною моєї історії. Але я так і не став частиною її історії.

Я дав їй кімнату у своєму серці, постелив їй на ліжку, укрив її ковдрою, ти можеш жити тут вічно, сказав я. Ось ключі, ось вода, ось їжа, ось світло, сказав я.

Але серце її не мало кімнати для мене.

* * *

На острові Цирцеї я зіткнувся із болем, що знерухомлює, що вибиває тебе з твого місця, що знищує тебе в одну мить.

Я зіткнувся з болем невпізнання.

Ким є Цирцея? Тільки згодом відповідь увійшла в мою душу. Швидко, як блискавка, як раптовий дощ.

Вродливою жінкою, так. Чарівницею, так. Спокусливим тілом, так.

Але є ще одне, важливіше.

Цирцея — це рана забування. Біль забування про тебе.

Цирцея — це жах, що тебе не впізнають. Що тебе більше не згадають. Що твою історію стерто, як сліди на піску, які стирає море, безкрає жорстоке море.

* * *

Однієї ночі, коли темрява вже давно обійняла землю, вона зайшла до мого покою, взяла мене за руку і повела за собою.

Ми пройшли залу, де я колись вперше її побачив, перетнули вузький коридор, пройшлися критою галереєю. За нею були сходи, що вели під землю.

Цирцея обернулася до мене, її усмішка була сповнена сонця.

— Здається, ти ще не бачив моїх гостей, правда?

Ми спустилися вниз і опинилися у великій залі, прикрашеній безліччю скульптур, ліпних фігур, барельєфів, маленьких і великих статуй, зображень на стінах. Змії, що обпліталися навколо колон, голови коней та хоботи слонів, довгі риби, які хапають себе за хвіст, птахи з гострими дзьобами та очима людей, пантери і тигри, що простягали до тебе свої лапи з довгими кігтями і нелюдською злістю.

У залі були кілька десятків людей, добре вбраних, радісних, сп’янілих від вина та ароматів.

— Це мої гості, Одіссею.

І вона повела мене між них, я простягав свої руки, торкався їхніх долонь і ліктів, схиляв свою голову, слухав те, що вони хотіли мені розповісти. У кожному з них відчував бажання говорити, бажання дарувати мені своє минуле, ніби це був їхній останній шанс, ніби вони досі роками мовчали.

Уже після четвертого чи п’ятого гостя на мене напала втома, я відчув, як усі їхні історії лягли на мої плечі, відчув, що я стаю їхньою пам’яттю, їхнім літописцем, що я маю все це тримати у своєму серці і далі розповісти світові.

Моє життя не витримає стількох історій. Навіть моєї історії моє життя не витримає.

Цирцея водила мене далі, знайомила з новими людьми, і в кожному з її гостей я відчував щось таємничо-знайоме, ніби я бачив їх колись, ніби жести їхніх рук уже колись поселялися в моїй пам’яті, ніби хвилі їхніх голосів уже