Читати книгу - "Дім для Дома"

А хазяїн такси, Ярослав Теодорович з під’їзду навпроти, намагається кинути курити, бо дуже хворіє. Якщо не кине, каже, не доживе не те що до десятиріччя Незалежності, а й до президентства В’ячеслава Чорновола, на якого покладає, здається, великі надії. Вибори вже в червні, та Мама Оля тихо пояснює доньці, так, ніби це важливо для семирічки, що Чорновіл цього року навіть не балотується.

— Розумієте, Олю, я готовий померти, — говорить сусід, все глибше влізаючи у віконце кіоску. — Все, що хотів, я побачив. Україну, нове життя, нове покоління, — киває невпевнено на Марусю. — Картини мої знову купують тут. Щоправда купили лише одну. А з-за кордону купувати чомусь припинили... Інших тепер купують, інших. Коротше, я б докурив і дожив.

Ярослав Теодорович нахиляється і його витягнута, овальної форми голова, здається, ось-ось пролізе всередину нашого торгівельного прихистку.

— В мене, Олю, до речі, квартира лишиться, — Ярослав Теодорович робить паузу, яка, ймовірно, здається йому промовистою. — Не знаю ось, кому відписати. Розумієте, Олю? Квартиру.

Ні Оля, ні Маруся, здається, не розуміли. Розумів лише я й, можливо, не дуже розумна такса, якій здається дотепним, підскакуючи, гавкати мені в самісіньке вухо. Саме в ліве, те, що з дефектом. Невже ця сигарета на ніжках, дешевша за ті, що курить її безсоромний господар, натякає на свою вищість? Тьху.

— А ви таксі своїй квартиру лишіть, Ярославе Теодоровичу. Вам як завжди? — намагається Оля поставити крапку в розмові.

Дарма Оля так. Ярослав Теодорович пахне фарбами, спокоєм і раком легенів (десь в другій стадії — ще поживе, хоча я взагалі-то пес, а не лікар). Може, й справді лишив би простору квартиру навпроти. Живемо ж, наче три пси в одній буді. Думаю, всі старечі натяки — просто формальність, така сама звичка, як сигарети, з часів, коли Ярослав Теодорович був іще бабієм і працював в академії. вчасно зупинитись не вміє. — А хочете, Олю, я ваш портрет намалюю? Зараз, знаєте, в моді жіночі портрети. Щоб усміхнені. Бо страждання позаду. Вже все, настраждалися українці, — говорить упевнено, а потім, ніби розуміє, що бовкнув дурницю. — А ви як гадаєте, Олю? презервативи продасть хтось, окрім твоєї колишньої вчительки.

— Як завжди, Олю, як завжди. Дарма ви. Я ж свята людина, в мене дід навіть священиком був. Совєти його й цей... — він зображає сум на обличчі, й стає ще некрасивішим. — А то б він і мене краще виховав. Може. А ви ж не така, як...

Ярослав Теодорович хоче сказати «як батько» — це точно, бо він уже так казав. Але тоді Оля відмовиться продавати йому сигарети, не те що слухати його сміховинні натяки й компліменти. Мама Оля втомилася від нелюбові людей до її тата. Що він їм усім заподіяв? Чому вони ніби знову бачать його гарну військову форму, форму, яка самій Олі все ще подобається, бо є частинкою всього того прекрасного, що з нею було колись, в іншому, кажуть, жахливому світі. Хіба це провина сама по собі — бути полковником Радянської Армії? Літати в небі з небезпечним птахом-винищувачем — нікого втім не винищуючи, навіть не зачіпаючи, нікому не чинячи й найменшої шкоди. Батько ж не воював ніде. А якби й воював? Винен той, хто віддає наказ. Хіба ні?

Але батько не воював, думає жінка. Були би медалі, гордість, спогади, фотографії... Хіба Оля не знає, як це буває? Кожна війна лишає по собі пам’ятники й паради. І згорьованих родичів, звісно. Але батько живий і ні в чому не винний. Боюся, Оля вважає його святим, а ось Ярослава Теодоровича — ні. Раніше до квартири, що вікна в вікна дивиться на квартиру Ціликів, все ходили студенточки з художньої академії... Та тепер сусід — просто художник, не викладач.

— Колишніх художників не буває. Як не буває колишнього, скажімо, пуделя чи там... комуніста, — він зупиняється, хоча

— Я? — в очах Мами Олі прокидається грайливий бісик. — Ярославе Теодоровичу, а продати такий портрет за скільки можна? Ось на нашому Вернісажі за скільки піде? А то мені гроші потрібні, доньку лікувати, а навіть на їжу толком нема. То за скільки?

Ярослав Теодорович бурчить щось про меркантильність жінок і погану спадковість Олі.

— Родина запроданців... Мистецтво вони... — добре, що Мама Оля не зважає.

А ще до кіоску ходять студенти.

— Світланко, упізнаєш?

— Ой, Ольго Іванівно...

Світланка з останнього класу, що встигла випустити зі школи Оля, пахне косметикою й чоловіками. Просить кілька пачок презервативів.

— Ось... — промовляє розгублено Оля, рахуючи пачки.

Вона й не встигає нічого такого сказати, як чує:

— Ой, Ольго Іванівно, тільки не треба...

— Так я ж мовчу. І добре, що ти ось купуєш... — виправдовується Мама Оля. — Я ж... Може, й треба так!

Та Світланка, мабуть, не впевнена, що так треба. Довго не з’являється потім. У місті тепер багато кіосків, де

Та одного вечора Світланчина фігурка затуляє від нас ліхтар. Дівчина не купує нічого, просто стоїть, ніби чекає когось.

— Світла... — висовується з віконця Оля.

Але гальмує гучно біля Світланки авто — довгий і блискучий, як чорний лабрадор, мерседес. Хлопчина — я вже бачив його неподалік — вискакує з водійського місця:

— Привіт, Свєт. Шеф чекає, сідай назад, — а сам до кіоску, замовляє усе одразу — на пів шкільної зарплати.

Оля квапливо збирає товар, жуйки й пляшки кокаколи випадають із раптом незграбних рук. Олі, певно, хочеться запитати в хлопця, куди він везтиме Світланку — та це ж дурне запитання. Хочеться пояснити, що Світланка малювала в зошитах маленьких дельфінів навіть у старших класах і мріяла стати лікаркою. А ще, вона була закохана в хлопчика, якого