Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

– Чи відчуваєте ви, як я торкаюся вашої руки? – я провів рукою по пальцях його лівої руки. Він стиснув зуби, але спробував кивнути – це неможливо зробити в тугому комірці.

– Не кивайте, просто скажіть «угу», якщо відчуваєте.

– Угу.

– А тут? – я торкнувся пальців на правій руці. Нічого.

– Тут? – я почав проводити рукою вище, у напрямку ліктя, потім – у напрямку набряклого плеча. Жодної реакції – він не відчував доторку до своєї шкіри.

– Можете стиснути пальці? – запитав я, поклавши пальці на його праву долоню. Я відчув незначний рух у руці, коли він спробував її стиснути.

– Добре. А зігнути руку в лікті?

Нічого. Лють, яку він проявляв кілька хвилин тому, змінилась сонливістю і страхом, навіяним ліками.

– Ким ви працюєте? – запитав я у нього.

– Я солдат, – відповів він, – артилерист.

Коли прийшли результати рентгену, стало зрозуміло, що він вщент роздробив праву ключицю. За ключицею є делікатна мережа нервів, які відходять від шиї і контролюють рухи і чутливість руки. Під час аварії МакТаллом не просто зламав плече – його праву руку було паралізовано.

Під час розгортання історичної драми людська культура еволюціонує, але наша анатомія й обмеження, продиктовані нею, залишаються незмінними. «Іліаду» Гомера вперше було записано майже три тисячі років тому; у ній розповідається про грецьку облогу Трої, яка, імовірно, відбулася кількома століттями раніше. У восьмій пісні описано криваву битву: вправний лучник Тевкр раз у раз влучає в троянців під схвальні вигуки царя Агамемнона. Тевкр каже:

Ось уже вісім із лука я випустив стріл довголезих,

Глибоко в тіло вони уп’ялись юнакам войовничим,

Тільки у цього скаженого пса я ніяк не поцілю.[62]

«Скажений пес», про якого йдеться, – це Гектор, троянський вождь. Наступний уривок вартий того, щоб його зацитувати повністю:

З криком жахливим і, камінь великий рукою схопивши,

Кинувсь [Гектор] на Тевкра, поцілить його пориваючись серцем.

З сагайдака тоді Тевкр, гіркую стрілу свою взявши,

До тятиви притулив і вже лук напинав, але Гектор

Шоломосяйний у плечі, якраз де ключиця від шиї

Груди йому відокремлює – найнебезпечніше місце! —

Каменем гострим ударив, коли той вже цілив у нього,

І тятиву перетяв. Заніміла рука біля кисті.

Тевкр на коліна звалився, і лук із руки його випав.[63]

Брат Тевкра Еант підбіг і став коло нього, захищаючи його від зливи стріл своїм щитом. Підбігли два його товариші; вони підняли Тевкра, «який стогнав від болю», і віднесли його в безпечне місце на кораблі.

Автор «Іліади» надзвичайно точно передає анатомічні особливості. Мабуть, в античні часи поле бою було хаотичним, встеленим тілами й политим кров’ю. Воїнам і поетам, які їх супроводжували, були добре знайомі, як зараз кажуть, «обширні травми». Можливо, вони навіть розробили власний метод лікування поранень. Деякі поціновувачі Гомера з медичною освітою навіть припускають, що він був військовим медиком.[64] В «Іліаді» доволі часто можна натрапити на описи поранень від списів, стріл і мечів, у яких розповідається не лише про уражену частину тіла, а й про фізіологічний ефект травми, а іноді навіть про лікування.[65]

Коли Гектор паралізує руку Тевкра ударом в тому місці, «де ключиця від шиї груди йому відокремлює», – це точний опис прийому, який і зараз використовують експерти з бойових мистецтв, він називається «брахіальним оглушенням». Удар у цьому місці не просто тимчасово паралізує руку: у разі тиску на сонну артерію він може спровокувати рефлекс уповільнення серцебиття. Іноді в чутливих людей серцебиття зупиняється настільки, що вони непритомніють. В Інтернеті можна знайти безліч прикладів застосування «брахіального оглушення» – домашні відео американських морських піхотинців, які тренуються в бараках, зйомки поєдинків «чорних поясів» і навіть поліцейських під час затримання підозрюваних. Переглядаючи ці відео, я уявляв, як Тевкр із занімілою, знерухомленою рукою падає на землю.

Місце, у якому нерви переплітаються за ключицею, як спагеті, називається «плечовим сплетінням». Коли анатомії приділялось більше уваги в навчанні майбутніх медиків, кожен студент мав вивчити їх розташування:

П’ять корінців нервів з п’яти шийних хребців об’єднуються, утворюючи три «стовбури», які діляться на передні й задні гілки. Ці гілки елегантно переплітаються між собою, перед тим як зійтись у три пучки: медіальний, латеральний і задній. Задній пучок забезпечує діяльність м’язів, що випрямляють руку й зап’ястя, а також відповідає за чутливість тильного боку долоні й передпліччя. У свою чергу, медіальний і латеральний пучки активують м’язи, які скорочують біцепс і м’язи зап’ястя, а також керують роботою малих м’язів кисті.

Таке розташування здається надзвичайно складним, але воно зумовлене тим, як рука формується в утробі. Латинська назва передпліччя brachium походить від слова «гілка». Воно виростає з бруньки, як гілка на дереві. Брунька починає утворюватись приблизно на четвертому тижні вагітності, і протягом наступних трьох тижнів вона ділиться на зачатки кисті, передпліччя й плече, після чого обертається на дев’яносто градусів. Рух цих м’язів під час росту й обертання руки, а також фіксоване положення шийних нервів утворюють цей «клубок» у плечовому сплетінні. Гомер не знав про походження плечового сплетіння, але він знав усе про його будову й про перевагу в бою, пов’язану з ним.

У перерві між навчанням на лікаря невідкладних станів і на лікаря загальної практики я працював лікарем в Антарктиці. Британська антарктична служба направила мене туди корабельним лікарем; наша експедиція повинна була перепливти Атлантичний океан і дістатись однієї з найвіддаленіших станцій у світі – Халлі. Десять місяців на рік вона була ізольованою, і в цей час я мав виконувати там функції штатного лікаря. Протягом цих десяти місяців здійснювати евакуацію хворих було практично неможливо, тому перед тим, як обійняти цю посаду, я мусив пройти додаткову підготовку у військово-цивільному госпіталі.

Військові лікарі навчили мене вводити власну анестезію, виривати хворі зуби й самостійно здійснювати прості травматологічні операції. Я завжди ставився з підозрою до військової медицини: на перший погляд служба у військовій частині, мета якої – вбивати й калічити своїх ворогів, суперечить усім етичним принципам. Гіппократ казав: «Не нашкодь», але, уважно ознайомившись з його працями, можна знайти й таке: «Той, хто хоче стати