Читати книгу - "Карпатське танго"

павутину на зуби швидко й агресивно, відкриваючи шлях до інфікування інших органів. Люди роками безрезультатно лікують серце, шлунок, нирки, зовсім не думаючи, що слід розпочинати із зубів. Випивають тисячі мікстур, пігулок від доброї сотні хвороб, скаржаться близьким на біль, шамкаючи чорним чи беззубим ротом. Усе одно це їм видається легшим і прийнятнішим, аніж витримати повільні оберти вітчизняних стоматологічних установок. Та й слова «Потерпіть, іще трішки» найбільш уживані в усіх стоматологічних кабінетах країни. Страх перед зубним болем уже, напевно, закріпився в генах: до початку двадцятого століття не існувало анестезії. Багатії могли купити собі опіум, а от для бідних застосовували фізичне утримування. Навіть сьогодні Єфим Єгорович, дивлячись, як хвицає й здригається молодик у мене в кріслі, не витримує:

– Рауш-наркоз тобі б підійшов, хлопче…

Парубійко кліпає очима й шепелявить:

– Наркошшш?.. А даєте?

Я стримую сміх:

– То поганий наркоз, він вам не підходить. Ви ще трохи потерпіть… Канал уже майже відкритий. Зараз покладу всередину миш’як – і днів за два ви забудете про біль.

Якби хлопець почув, що таке отой рауш-наркоз, то дременув би так, що тільки п’ятки б блимнули. Колись для знеболення пацієнта били по голові через дощечку спеціальним дерев’яним молотком. Людина непритомніла, а лікар спокійно працював над зубом. Сьогоднішнє знеболювальне не дуже далеко втекло від середньовічного – це новокаїн. Тримає недовго, шкідливий і підходить не всім. Та це офіційне доступне знеболювальне в нашій країні. Країна безкоштовної медицини не може дозволити закупляти деінде у світі щось інше, більш якісне й дороге, на мільйони зубів. Навіть зірки вітчизняного кіно не завжди мають ідеальну усмішку. Сцени, де достатньо було б красивої усмішки, як в Алена Делона чи Мерілін Монро, замінюють каскадом примітивних фраз і надуманих емоцій.

Подейкують, що саме красива усмішка посприяла вибору космонавта номер один. Юрій Гагарін демонстрував типове обличчя радянської людини, щасливої й усміхненої від народження. Зуби першого космонавта – далекий і недосяжний ідеал, як і космос. Напевно, половина населення в нас носить залізні протези, здатні налякати й відштовхнути. Вони, як і одяг, просто функціональні. У роті вони чорніють і дають постійний металевий присмак, який передається навіть за поцілунку. Краса? До біса. Тому краще не всміхатися: у сутінках сталеві протези нагадують беззубе провалля. Слова «серйозний» і «усміхнений» – антоніми в нашій країні. Будівництво комунізму – справа серйозна. Без жартів та усмішок. А жувати можна й сталевими протезами. Проте країні мільйонів в’язнів цікавіші й ближчі інші стоматологічні вподобання. Злодії в законі й тюремні авторитети мусили чимось виділитися серед сірої маси ув’язнених у місці, де неможливо було чимось виділятися. Наколки – це, звісно, потужний пласт інформації про власника, але то ще треба роздягнутися… У холодній камері це не завжди виходить, та й довго… А от єдина крива усмішка – і блиск золотої фікси моментально сигналить, хто є хто в малому просторі… Ось і сьогоднішня моя пацієнтка стала жертвою тюремної моди. Чорнява красуня з незрівнянною усмішкою просить поставити золоту коронку на цілком здоровий зуб. Я переглядаюсь зі своїм наставником. Є. Є. з жалем дивиться на красиві зуби.

– Панянко, та такі зуби, як у вас, у стоматології вважають ідеалом краси: і прикус, і форма… І не потребують вони лікування. Не радив би я вам того.

– Єфиме Єгоровичу, це питання мого особистого щастя, – благає дівчина. – Мені так це подобається! І кавалерові моєму теж… Мама свою обручку віддає, аби тільки зуб був. Ви ж знаєте теперішніх наречених…

– Та знаю, – скрушно зітхає лікар. – Сам такого придурка вдома маю. Дівка на виданні, варта уваги, повинна мати хату, автомобіль і золоту коронку…

– Так, так, саме так… – утішається пацієнтка. – Автомобіля нема, та коронка нехай буде…

Мій наставник крутить головою, хвильку про щось розмірковує й зрештою відступає під натиском дівчини.

– Добре, пишіть заяву на протезування… – Дивиться вслід красуні, зітхає й несподівано мовить до мене: – Як будеш колись вибирати коханку, то дивися, щоб звалася так само, як твоя дружина… – Перехоплює мій ошелешений погляд і доповнює: – Щоб пам’ять і язик часом не підвели. Жінки того страх як не люблять. Бо то вже доведеться комусь тобі зуби вставляти.

Мені щиро шкода дівочої усмішки. Я не бачу великої різниці між листком петрушки, що застряв у зубах після споживання салату, і золотою коронкою. Ефект той самий. Якісь незрозумілі ідеали краси в нашій країні. Та для дівчини це талісман вічного кохання й щасливого майбутнього, перифраз Гамлетового «Бути чи не бути?». Будь… Вона плаче від болю, але терпить неприємну процедуру обпилювання переднього зуба. Тепер він нагадує маленький огризок. Уже за кілька днів цей зуб стане коронованою золотою міткою, що посилатиме навсібіч сигнал від своєї господині: «Я своя… Я багата…»

Усі протезні роботи із золотом строго контрольовані. Державу не цікавлять зуби. Державу цікавить золото. Тому заборонено потай робити з нього протези. За це можуть посадити, і то надовго. Пацієнти пишуть заяви, які зберігають і перевіряють. Виклик на допит із проханням відкрити рота, як у стоматолога, – звична справа. Століття дантистської практики визнали золото найкращим матеріалом і для протезування, і для пломбування. Колись пломби із золотої фольги надійно слугували своїм господарям десятиліттями. Були й свинцеві, які більше шкодили організму, та що тоді не шкодило… Та й металевого присмаку, як за використання сталевих коронок, благородний метал не дає. У результаті всіх плюсів золота стоматологи в нашій країні дістали суттєвий мінус – підвищений інтерес із боку кадебістів. А я так сподівався, що після закінчення інституту ми з «компетентними органами» станемо двома паралельними прямими з геометрії Лобачевського…

Згодом Єфим Єгорович відводить мене до відділу протезування. У ньому всюди гіпсовий пил і безкінечний перестук мініатюрних молоточків. Зубні техніки, згорбившись, виготовляють коронки й зубні протези. Я повинен до найменших дрібниць опанувати цю копітку справу. Сиджу довго: моделюю й відливаю золоту коронку для модної дівчини. Дивно, що оцей маленький жовтий ковпачок здатен зробити людину щасливою. Упевнений, що її наречений – недолугий самовпевнений тип – спочатку милуватиметься усмішкою, а потім усвідомить, що то його перемога й символ повного домінування в стосунках. Бідна дівчина має всі шанси стати слухняною лялькою. Та кожен сам вирішує, де на гойдалці стосунків місце власного «я»: зверху, знизу чи поряд. Уже хочу додому.

Неквапний червоно-жовтий трамвайчик привозить мене на кінцеву зупинку. Ізабель сьогодні має нічне чергування – шкода…

– Доброго дня, пані Галю! – вітаюся зі своєю господинею, відчиняючи невисоку металеву хвіртку.

– Доброго здоров’я, Андрію, – піднімає