Читати книгу - "Чаликушу"

Коли мадемуазель підняла на руках мою білосніжну майже готову сукню, я відчула, що червонію. Я цілувала усіх, хто був у кімнаті, і благала:

— Прошу вас, залиште мене саму. Я не зможу одягнутися, коли всі дивляться. Уявіть собі, як Чаликушу одягне довгу сукню й стане павою. Сміх же який… Я й сама, мабуть, не втримаюся. Скільки я просила, мовляв, буду в своїй звичайній сукні, та тільки хто зважає на моє горе.

Коли мадемуазель несла сукню, мені здалося, що хтось ловить мене, і я, зіщулившись у куточку, затремтіла, мов листочок..

А за дверима галасували й хотіли будь-що увійти.

— Ще трошки, прошу вас, я вас покличу, — попросила я.

Але вони не вірили й тиснулися в двері, мабуть, боялися, що я покличу їх після того, як роздягнуся.

Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.

Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.

— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..

Аж це стихло. Почулися кроки.

— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.

Я мало не збожеволіла.

— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…

Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.

Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.

Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.

— Пропала сукня, — стогнала вона.

А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:

— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.

Я сиділа мовчазна й пригнічена.

Кямран трішки почекав і повів далі:

— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…

Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.

Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:

— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?

Я все ще кутала голову пальтом.

— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.

— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?

Я вагалася, але промовила:

— Гаразд, я прийду… А зараз іди…

Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.

А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.

Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…

Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.

Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.

Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:

— Кючюк ханим [19], вибачайте, що потурбую вас…

Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.

— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.

— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?

— Так, пані.

— Тоді я маю одне прохання.

— Прошу, пані.

— Мені треба поговорити з пані Феріде.

Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:

— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.

Жінка увійшла й стала біля мене.

— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.

Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.

Я ще вагалася, але все-таки промовила:

— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.

Жінка ледь захвилювалася:

— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?

— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.

Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?

Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:

— Слухаю вас, ханим-ефенді.

Але вона й далі мовчала.

Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:

— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.

Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.

— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…

Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було