Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Потім губернатор витягує з кишені пакуночок, загорнутий у папір, і кладе його на стіл біля руки Меллінджера.

— Тут ви знайдете п’ятдесят тисяч доларів американськими грішми. Ви не можете нам перешкодити, але можете відробити цю суму. Повертайтесь до столиці і виконуйте наші інструкції. Гроші заберіть. Ми довіряємо вам. У пакеті ви знайдете папірець, де докладно повідомляється, яких саме послуг ми сподіваємось од вас. Ви вчинете не розумно, коли відмовитесь.

Губернатор замовк і втупив у Меллінджера погляд, дуже виразний і пильний. Я глянув на Меллінджера й відчув задоволення, що Біллі Ренфро не бачить його в цю хвилину. На лобі в нього виступив піт, він стояв наче німий, постукуючи кінчиками пальців по пакету. Ця рябомиза банда наважилась на його “спосіб”. Йому треба було тільки змінити свої політичні погляди й засунути всі п’ять пальців у кишеню.

Генрі пошепки питає мене, що означає цей антракт. Я пошепки відповідаю: “Г.П. підсунули хабар сенаторських розмірів, і ці пройдисвіти зовсім збили секретаря з пантелику”. Я помітив, що рука Меллінджера підсовується до пакета. “Він слабне”, — шепнув я Генрі. “Ми йому нагадаємо про смажені горіхи на Тридцять Четвертій вулиці, в Нью-Йорку”.

Генрі нахилився, видобув з нашого кошика платівку, тихенько поставив її й пустив грамофон. Це було соло на корнеті, дуже штучне і красиве, й називалось воно “О краю мій рідний”. Поки пластинка крутилась, жоден з півсотні гостей у кімнаті не поворухнувся, а губернатор весь час дивився на Меллінджера. Я бачив як голова Меллінджера підводилась вище й вище, а рука відповзала геть від пакета. Поки не прозвучала остання нота, ніхто з гостей не обізвався. І тоді Гомер П. Меллінджер бере пачку грошей і жбурляє її в обличчя губернаторові.

— Ось моя відповідь, — каже Меллінджер, особистий секретар президента. — А вранці буде ще одна. У мене є докази, що всі ви, до одного, змовники проти уряду. Вистава скінчилася, джентльмени.

— Залишився ще один акт,— укидає губернатор.— Оскільки мені відомо, ви тільки служник у президента, переписуєте листи та відповідаєте на стук у двері. А я тут губернатор. Сеньйори, в ім’я нашої спільної справи я закликаю схопити цю людину!

Строката банда змовників відсунула стільці й пішла в наступ усією масою. Я зрозумів, що Меллінджер припустився помилки, зібравши докупи для цієї вистави усіх своїх ворогів. По-моєму, він припустився ще однієї помилки, але не варто згадувати про неї, оскільки у нас із Меллінджером різні погляди на чесність, відповідно до наших оцінок та переконань. У кімнаті було тільки одне вікно та одні двері, й то у передньому кінці. І от півсотні латинців гуртом наступають на Меллінджера, вчиняють обструкцію його законодавству. Можна сказати, що нас було троє, бо ми з Генрі одночасно заявили, що Нью-Йорк і плем’я черокі допомагатимуть слабшій стороні.

І тоді Генрі Горсколлар узяв слово щодо непорядку ведення зборів і втрутився в дискусію, чудово продемонструвавши переваги американського виховання, коли воно поєднується з природними здібностями та вродженою культурністю індіан. Він підвівся і обома руками пригладив волосся, як маленькі дівчатка, коли сідають до рояля.

— Станьте за мною, ви, обидва, — каже Генрі.

— Що ти задумав, начальнику? — запитав я.

— Я гратиму центрального, — каже Генрі своєю футбольною говіркою. — У них немає жодного путящого нападаючого. Не відставайте від мене — й більше вогню!

І потім з рота цього цивілізованого червоношкірого вилетіла така дивовижна система звуків, що вся громада латинців зупинилась і замислилась, не знаючи, що робити далі. Його декларація, видимо, поєднувала в собі бойовий клич Карлайлського коледжу з університетським спортивним гаслом племені черокі. Він ударив по шоколадній команді, мов біб із дитячого пістолета. Правим ліктем він поклав губернатора серед поля й розчистив крізь усю юрбу такий широкий прохід, що жінка вільно б могла пронести драбину до самого порога й нікого не зачепити. Нам з Меллінджером залишалось тільки просуватися слідом за Генрі.

Рівно за три хвилини ми вибралися з тієї вулички і опинились біля військових казарм, де Меллінджер розпоряджався, як у себе дома. Полковник і батальйон босоногої піхоти вийшли на вулицю й помарширували до місця, де ми давали концерт, та змовники вже зникли. Але ми захопили свій грамофон і з цим трофеєм повернулись до казарм, а грамофон грав “Всі хлопці для мене однакові”.

Другого дня Меллінджер одводить мене й Генрі набік і починає сипати десятки та двадцятки.

— Я хочу купити у вас грамофон,— каже він.— Мені сподобалась остання пісенька, яку він зіграв на моїй вечірці.

— Тут більше грошей, ніж за нього заплачено, — кажу я.

— Це — з державних асигнувань, — каже Меллінджер. — Платить держава — і зовсім недорого за таку музику.

Ми з Генрі й самі це чудово знали. Ми знали, що грамофон урятував Гомерові П. Меллінджеру його спосіб добувати гроші в той самий момент, коли він ледве не втратив його. Проте ми не сказали йому, що знаємо.

— А тепер, хлопці, вам краще податись у яке-небудь інше місто на узбережжі, — каже Меллінджер, — поки я розправлюся з цими молодцями. Інакше у вас будуть неприємності. І коли вам пощастить побачити Біллі Ренфро раніше за мене, перекажіть йому, що я повернусь до Нью-Йорка, як тільки нагребу трохи грошенят... але чесним способом.

Ми з Генрі принишкли й ніде не показувались, поки не повернувся наш пароплав. Побачивши, що капітан у шлюпці пристає до берега, ми пішли до моря й стали біля самої води. Капітан широко посміхнувся, коли побачив нас.

— Я ж казав, що ви ждатимете, — каже він.— А де ж гамбурзька машинка?

— Вона залишається тут, — кажу я, — щоб грати “О краю мій рідний”.

— Я ж вам казав, — повторює капітан. — Ну лізьте в човен.

Отак ми з Генрі Горсколларом, — додав Кйоу, — завезли в цю країну грамофон. Генрі повернувся в Штати, а я з того часу тиняюсь тут, у тропіках. Кажуть, Меллінджер після того випадку не виїжджав нікуди без грамофона. Мабуть, він нагадував йому про його спосіб кожного разу, коли перед ним з’являлася зваблива сирена з хабарем у руці[77].

— А тепер він, мабуть, везе його додому як сувенір,— зауважив консул.

— Який там сувенір, — сказав Кйоу. — В