Читати книгу - "Антон Великий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ж, може, й не по цілій годині ми його вигулювали щодня, зате розважали в інші способи!
Івонна дивиться на мене й зневажливо пирхає.
— Розважали? — перепитує глузливо. — Що за дурня! Я не просила його розважати! Я лише хотіла вигулу, щоб він міг побігати й попісяти. Щодня… — а тоді додає тоном адвоката в суді: — То ви направду вважаєте, ніби добре виконували свою роботу?
— Ну, бігав чи ні… — вихоплюється мені, бо ж яке там — «бігав», ми здебільшого возили Арнольда у візку.
— Ну, пісяв чи ні… — бурмоче вслід за мною Уле.
Івонна багатозначно киває і знову прохромлює нас адвокатським поглядом, ніби хоче вицідити всю правду до краплі. Дурна тактика: так можна вицідити хіба лиш ту часточку інформації, яку вона сама хоче почути.
— То в чому причина, що ви не дотрималися умов угоди? — питає вона.
— На першій прогулянці було дуже холодно… — починаю я.
— А ще звідкись взялася собака з тічкою, — додає Уле, показуючи великий палець, досі заліплений пластиром.
Несподівано я стаю більш балакучим.
— Ми пам’ятаємо, ви казали, що він шаленіє за дамочками… але ми… добре пильнували… якби це була не Сіґне, то…
Я ще хотів розповісти, як Сіґне гепнула Арнольда по спині, врятувавши йому, напевно, життя, але Івонна урвала мою розповідь.
— Ти, мабуть, про Сіґґі кажеш, — жовчно виправляє вона мене. — То ЦЕ виправдання?
— Ні, Сіґне, — наполягаю я, хочу пояснити, що й до чого, однак Івонна затикає мені рота.
— Доволі, дякую! Я знаю, що його інстинкти в порядку! — фиркає вона. — А тепер підсумуймо: за угодою, ви отримуєте гроші за щоденний вигул. Натомість тримаєте його вдома, бо якась там Сіґне… має тічку!
— Та не тримали ми його вдома! — заперечую я.
— І ніякої тічки я не маю, — чується зненацька голос.
То Сіґне Салвесен. З ходунцями.
Івонна рвучко обертається, якусь секунду їй наче заціплює.
— Я не питаю, що ВИ маєте чи не маєте! — роздратовано гиркає вона до Сіґне. — Хіба не ви повинні робити зараз педикюр? Ви надто спізнюєтеся!
— Мамо! — стогне Софія.
— Я — не педикюрниця, — пирхає Сіґне.
— Яка різниця? Прибиральниця! — рявкає Івонна і раптом каменіє, ніби щойно завважила, що Сіґне майже дев’яносто. — Що за штат там у вашій конторі? — відразу ж відмахується рукою і каже: — Немає значення, зрештою. Ви звільнені!
— Звільнені? — скрикуємо всі хором, крім Івонни, звичайно.
— Ви — також, — киває до нас. — Господи! Усюди тотальна некомпетентність!
Ми з Уле переглядаємося. Нас звільнили?
І раптом я відчуваю, як у мені наростає злість. Час уже й Івонні почути НАШУ правду!
— А тепер послухайте! — рішуче кажу я. — Ми були з ним кожного дня, їли разом мигдалевий торт… і…
— Мигдалевий торт? — Івонна майже шипить. — Йому не можна давати ТОРТ! Він має лише пісяти, бігати і їсти!
Я розгублено замовкаю. Думаю про Арнольда. І це в нього нечисте сумління, що він більше приділяв уваги грошам, а не доньці! Який майже винить себе в тому, що Івонна майже ніколи не провідує його… Але всьому є межа!
— Не можна змушувати старого чоловіка пісяти за командою! — випалюю я, аж тремтячи від гніву. — І щоб ви знали: Арнольд хоче ходити на виставки, ласувати тортом і кремовими тістечками, а не лише бігати, пісяти й давитися сухим кормом…
Раптом стає тихо.
— Ви давали моєму батькові… сухий корм?
— Ні… ну, намагалися погодувати хрусткими хлібцями, але…
Мої аргументи вичерпуються, бо раптом усе неначе перевернулося з ніг на голову. Десь в закамарках моєї голови поволі починає щось прояснюватися.
Івонна нарешті розтуляє рота, говорить дуже тихо, карбуючи кожне слово, злюща, як і перед тим.
— Це ПСА ви мали годувати сухим кормом. І ПСА ви мали вигулювати. Пес повинен був пісяти надворі. То цього завдання ви навіть не думали виконувати?
Нам з Уле наче хтось вибив з легень усе повітря. То доглядати треба було НЕ за Арнольдом?
Хай там як, але, чесно кажучи, деякі пазли стали на місце. Особливо оте з біганням і пісянням.
— Ми… е-е… доглядали вашого батька, — белькочу я. — Хіба це не рахується?
— Угода є угодою, — відрізує Івонна. — Ясна річ, я не платитиму за невиконану роботу. А ще ви мені винні 1200 крон, — жінка стріпує головою. — Ходімо, Софіє! Їдемо додому!
Розкішне авто озивається клацанням, дверцята з боку водія плавно піднімаються догори.
— Вибачте! — шепоче нам Софія.
Вона має дуже засмучений вигляд. Але, проходячи повз нас, встигає повідомити:
— Я заховала валізку зі статуєю позаду будинку.
— Поквапся! — наказує з авта її мати.
У ПАСТЦІ
Нам заборонено приходити до Арнольда. Лише Сіґне можна. Та все ж ми з Уле прокрадаємося на задвір’я будинку й знаходимо залишену там Софією валізу.
А тоді йдемо додому. Сунемо повільніше, ніж зазвичай.
Надворі смеркає. На вулицю Лікесвей осів тьмавий туман, і від цього тиша здається ще німотнішою. Мовби в туманному британському детективі: ми з Уле бредемо в густій імлі з валізкою з розчленованим трупом.
Та хоч на моєму сумлінні не справжнє убивство, моє тіло мовби оніміло. І ноги підгинаються. Я поглядаю на Уле — він теж має не бозна-який щасливий вигляд. Ледве волочить ноги за собою. Так ніби все пропало…
Та воно майже так і є, якщо подумати. Уявляєте, компенсувати 1200 крон! Як пояснити таку витрату нашим друзям по шкільному бізнесу?
І прикрощам не видно ні кінця ні краю. Принаймні моїм прикрощам. На мене ображаються тато з Анною, Іне переконана, що засмок на шиї мені зробила Софія. А на довершення усього: якщо нам не вдасться склеїти статую, увесь мій мільйон спуститься в унітаз!
Надто багато всього нараз! Так багато, аж я серджуся на Уле, що в нього лише одна-єдина проблема. І ще більше злюся на нього, згадавши, що засмок на шиї і відмова Іне розмовляти зі мною — теж його вина. А він ще й страждає, хоч його становище й близько не таке безнадійне, як моє. Несправедливо…
— Тепер ми ніколи не побачимо Софію, — кажу я, бо злий на Уле й хочу, щоб ми ОБОЄ були однаково засмучені — йому ж так подобалося плавати в басейні.
Уле не відповідає, дивиться в інший бік. Якийсь час ми йдемо мовчки.
З кожним кроком злість бере гору над відчаєм. Я дедалі сильніше відчуваю, як несправедливо повелася Івонна, накричавши на нас і звинувативши, нібито ми використовували Арнольда.
О, насправді увесь світ несправедливий! Ось ти щиро намагаєшся бути добрим і помічним, а все обертається проти тебе!
Я щосили копаю ногою брудний шматок криги.
— Івонну цікавлять ЛИШЕ гроші! — ціджу я крізь зуби.
Нарешті озивається Уле. Але спершу я бачу його повні сліз очі, коли він повертається до мене.
— ТЕБЕ теж цікавлять лише гроші, — каже він похмуро й додає хрипким голосом: — І ти надто мало дбаєш про любов.
Любов? Я витріщаюся на нього, нічого не розуміючи.
— Про яку любов? — питаю розгублено.
Іне ж в Ісландії… Крім того, я докладаю купу зусиль, щоб повернути її собі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон Великий», після закриття браузера.