Читати книгу - "Подорож собаки"

Сі Джей покликала мене назад до будинку.

– Ну ж бо, Моллі, тут надто холодно, – сказала вона мені.

Наступного разу, коли ми завітали до Енді, вона підійшла до нас, доки Сі Джей струшувала сніг із черевиків.

– Гей. Хочу сьогодні дещо спробувати.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Це була та сама гра, у яку щодня грала Енді. Мені вона не здавалася такою розвагою, як, наприклад, потягати каната й поганяти м’ячика, але такі вже люди – у їхній уяві гра зазвичай не така весела, як у собак. Люди сиділи на стільцях, широко розставлених від одного краю великої кімнати до іншого. Енді сказала Сі Джей тримати мій повідець, і ми підійшли до людини в дальньому кінці – жінки в хутряних чоботах із котячим запахом.

– Привіт, як тебе звати? – спитала вона, простягаючи руку, щоб я її лизнула.

Її пальці мали терпкий присмак.

– Це Моллі, – сказала Енді. Я помахала хвостом, почувши своє ім’я.

Ми разом підійшли до наступної людини, а тоді до наступної, щоразу даючи їм час погладити мене й поговорити зі мною. Але мене нічим не пригощали, хоч я й відчувала, що один чоловік тримав щось сирне в кишені.

Потім ми підійшли до жінки, чиї руки пахли рибою. Вона нахилилася погладити мене, і я відчула той самий запах, подібний до присмаку на моєму язику, коли я була Дружком, той самий, яким дихав лисий чоловік, що розмовляв із Сі Джей.

– Привіт, Моллі, – сказала жінка.

Я відчула, як злегка напружилась Енді, коли ми рушили далі, і тоді збагнула: ця гра має бути пов’язана із запахом. Я повернулася до жінки й лягла, схрестивши лапи.

– Ось воно! – Енді заплескала в долоні. – Хороша собака, Моллі, хороша собака!

Енді пригостила мене. Я вирішила, що гра мені подобається, і замахала хвостом, готова грати знову.

– То Моллі просто здогадалася про це? – спитала Сі Джей.

– Ну, не все так просто. Гадаю, усі собаки здатні визначити запах, та не обов’язково пов’яжуть його із сигналом, який мають дати нам. Але Моллі спостерігала за Люком – бачила, як вона схрестила лапи, зовсім як він? Ніколи не чула, щоб собака навчився цього, просто спостерігаючи за іншим, але ж це так – іншого пояснення бути не може.

Енді опустилася на коліна й поцілувала мене в ніс. Я лизнула її обличчя.

– Моллі, ти геній, справжній геній серед собак.

– Ти гудель, Моллі, – сказала Сі Джей. – Трохи геній, трохи пудель. Гудель.

Я помахала хвостом, насолоджуючись увагою.

– Якщо ти не проти, я хотіла б залучити Моллі до нашої програми. Тебе теж, якщо цікаво, – сказала Енді. – Це піде тобі в залік громадських робіт.

– Що, і покинути вигрібання собачих какульок? Це треба обміркувати.

З того дня щоразу, як ми були з Енді, вона вела мене знайомитися з людьми, і я подавала знак, тільки-но вловлювала той дивний неприємний запах. Однак це траплялося нечасто. Здебільшого люди пахли як люди.

Та іноді вони пахли їжею! На «Із Днем Подяки» ми із Сі Джей пішли до Трента. Повітря й людські руки так сильно пахтіли сиром, хлібом та іншими дивовижними запахами, що ми з Роккі ледь не божеволіли. Увесь день люди їли, жбурляючи шматочки, які ми ловили в повітрі.

Трент мав батька й матір. Уперше я задумалася, чому Сі Джей не має батька так само. Можливо, якби в Ґлорії була пара, вона б не почувалася завжди такою нещасливою.

Однак тут я нічого не могла вдіяти й мусила вдовольнитися поїданням їжі на «Із Днем Подяки».

І була дуже задоволена.

На «З Різдвом» Сі Джей і Ґлорія встановили у вітальні дерево, яке завішали котячими іграшками. Запах дерева чути було по всьому будинку. І якось увечері прийшли люди, розвісили ліхтарики й узялися готувати їжу. Сі Джей вбралася в одяг, який гучно шелестів, коли вона рухалася, і те саме зробила Ґлорія.

– Що скажеш? – спитала Ґлорія, стоячи у дверях кімнати Сі Джей.

Вона з шумом крутнулася. Це здавалося неможливим, але Ґлорія пахла ще сильніше, ніж зазвичай. Мій ніс мимоволі зморщився від напливу запахів у повітрі.

– Дуже мило, – сказала Сі Джей.

Ґлорія щасливо розсміялася.

– А тепер дай я гляну на тебе.

Сі Джей припинила розчісувати волосся й крутнулася. Потім зупинилася, не зводячи очей із Ґлорії.

– Що? – спитала вона.

– Нічого, просто… ти набрала трохи ваги? Сидить інакше, ніж коли ми його купували.

– Я кинула курити.

– Ну…

– Що «ну»?

– Я просто не розумію, чому ти не можеш контролювати себе, коли свято на носі.

– Твоя правда, я мала й далі ссати отруту, бо це допоможе мені влізти в нову сукню на свято.

– Я цього не казала. Не знаю, нащо взагалі намагаюся розмовляти з тобою, – сказала Ґлорія, розсердилася й вийшла.

Потім прибули друзі. Прийшов Трент, але з якоїсь причини не привів із собою Роккі. Гості переважно були того ж віку, що й Ґлорія. Я блукала довкола, відчуваючи запахи теплих смаколиків, і незабаром люди почали пригощати мене – не за якісь там трюки, а просто за те, що я собака. На мою думку, це була найкраща порода людей.

Одна жінка нахилилася й дала мені шматочок м’яса з розталим сиром.

– Ох, ти ж така гарненька собачка, – сказала вона мені.

Я зробила те, що мала: лягла на підлогу, схрестивши передні лапи.

– Як мило! Вона робить кніксен! – зраділа жінка.

Сі Джей вийшла з-за канапи й побачила мене, а я помахала хвостом.

– О Боже, – вимовила моя дівчинка.

Розділ 14

Сі Джей була схвильована й налякана.

– Шеріл, ми можемо поговорити хвилинку? Наодинці?

Жінка ще гладила мене, але я спостерігала за Сі Джей, намагаючись зрозуміти, що сталося.

– Звісно, – відповіла жінка.

Я пішла було слідом за ними по коридору, але Сі Джей обернулася й сказала:

– Сиди тут, Моллі.

Я знала, що означає «сиди тут», але не любила цього робити. Хвилину я сиділа, потім устала й підійшла понюхати під дверима, у які вони вийшли. Вони провели там близько десяти хвилин, а потім двері відчинилися, і жінка вийшла, затуляючи рот рукою. Вона плакала. Сі Джей теж була стривожена й сумна.

Жінка надягла пальто. Підійшла Ґлорія з келихом у руці.

– Що сталося? – Вона окинула поглядом Сі Джей і жінку, що плакала. – Що ти їй сказала?

Сі Джей похитала головою. Жінка сказала Ґлорії:

– Вибачте. Я вам зателефоную.

І вийшла за двері. Ґлорія розлютилася. З-за її спини підійшов Трент, перевів погляд із жінки на Сі Джей і обійшов Ґлорію, ставши поряд із моєю дівчинкою. Я підняла голову й торкнулася носом його руки, коли він проходив повз мене.

– Що сталося? – спитала Ґлорія.

– Моллі подала знак, як її навчали. Про рак. Подала сигнал, що в Шеріл рак.

– О Господи, – вимовив Трент.

Коридором уже наблизилися кілька людей, і я чула, як один із них каже:

– Рак? У кого рак?

– І треба було їй зараз про це казати? – прошипіла Ґлорія.

А тоді розвернулася й смикнула головою, побачивши людей за спиною.

– Нічого, – сказала вона.

– Що сталося? – спитав якийсь чоловік.

Сі Джей похитала головою.

– Просто особиста розмова. Вибачте.

Люди постояли якусь мить,