Читати книгу - "Подорож собаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я не хочу, щоб ти жила з іншими людьми. Це здається жахливим, – сказала Ґлорія.
– То як ти хочеш вчинити?
Того вечора ми повернулися до нашої кімнати в будинку Сі Джей. Прийшов Трент із Роккі, і я неймовірно зраділа, побачивши брата, який обнюхав мене з голови до ніг, підозріло сприймаючи всі нові запахи. Коли ми вийшли надвір, падав сніг, і Роккі бігав довкола, веселився й качався в снігу, доки весь не змок. Вийшов Трент і обтер його рушником, а Роккі стогнав від задоволення. Я пошкодувала, що теж не повалялася в снігу.
Відтоді все повернулося до звичного ладу, ось тільки Сі Джей більше не ходила до школи – натомість я мала майже щоранку їздити з нею в машині бавитися з Енді та її собаками!
Коли ми наступного разу повернулися до будівлі Енді, та радісно зустріла мене, цілувала й обіймала. Мені подобалися її прояви уваги й чарівні собачі запахи. А тоді вона встала.
– Я гадала, може, ти здалася, – сказала Енді до Сі Джей.
– Ні, просто… сімейні проблеми, які треба було владнати. Ви не телефонували до суду чи ще кудись, ні? – відповіла Сі Джей.
– Ні, але краще б ти зателефонувала мені.
– Так, я… мала це зробити. Чомусь мені ніколи не спадає на думку телефонувати людям.
– Ну, гаразд, ходімо до роботи.
З якоїсь причини собакам у будівлі Енді не дозволяли виходити на сніг, хіба що на прогулянку на повідці, тож, доки Сі Джей прибирала їхні будки, моїм обов’язком було гратися з ними на огородженій ділянці всередині великої кімнати в будинку. Проте чимало собак не хотіли гратися. Двійко з них були застарі для чогось, окрім як обнюхати мене й улягтися, ще двоє просто не вміли гратися, лише гарчали й рявкали на мене, доки я задкувала від них подалі. Ті пси здавалися сумними й переляканими, і їх відсаджували поодинці до іншого внутрішнього загону, доки Сі Джей прибирала їхні будки.
Це дало мені вдосталь часу поспостерігати, як Енді грається з Люком, великим коричневим псом, і двома самицями, жовтою й чорною. Гра була така: кілька старих людей сиділи на металевих стільцях далеченько одне від одного, а Енді до кожного по черзі підводила собак, щоб ті обнюхали їх. Люди, однак, із ними не гралися – часом люди полюбляють просто сидіти, навіть якщо зовсім поряд є собака. Потім Енді розводила собак по будках, а люди мінялися місцями, пересідаючи на інші стільці.
Усім собакам Енді казала, що вони хороші, але по-справжньому захоплювалася Люком. Щоразу, як його підводили до безволосого чоловіка, Люк ретельно принюхувався, а тоді лягав, схрещував лапи й клав на них голову. Енді одразу ж давала йому смачненьке.
– Хороший собака, Люку! – хвалила вона.
Я теж хотіла смачненького, та коли впала й схрестила передні лапи, Енді цього навіть не помітила, та й Сі Джей вражена не була. Таке воно, життя: одні дістають смаколики, майже нічого не роблячи, а інші – хороші собаки – лишаються взагалі без смачненького.
Якоїсь миті Сі Джей забрала мене, і ми вийшли до загону надворі. Кілька дюймів снігу вкривало землю, і я з хрускотом ступала по ньому, шукаючи вдалого місця, щоб «присісти». Сі Джей узяла до рота вогняну паличку й видихала дим.
Я почула, як відчиняються задні двері, і побігла подивитися, хто це. Спалах тривоги охопив Сі Джей, від чого хутро в мене на загривку стало дибки.
– Я гадав. Ви. Мабуть, тут. – Це був той лисий, перед яким завжди лягав Люк. Розмовляючи із Сі Джей, він видавав такі звуки, наче задихався. Я торкнулася носом її руки, бо мені здалося, що вона й досі налякана. – Можна. Мені. Цигарку?
– Звісно, – сказала Сі Джей і почала порпатись у своїй куртці.
– Можете. Запалити. Її мені? Я не можу. Досить. Добре. Затягнутися, – сказав чоловік і почухав свою лису голову.
Сі Джей запалила вогник і простягнула паличку чоловікові. Він підніс її до горла, а не до рота, як робила Сі Джей. Почулося слабке смоктання, а тоді з отвору на його горлі потягнувся дим.
– А, – сказав чоловік. – Так добре. Я лише. Дозволяю. Собі одну. На тиждень.
– Що сталося? Тобто…
– Моя діра? – чоловік усміхнувся. – Рак. Горла.
– Боже, мені так шкода.
– Ні. Я винен. Я не. Мав. Курити.
Якусь мить вони стояли разом. Сі Джей досі була засмучена, але страх потроху покидав її й розчинявся, як дим, що вилітав із рота.
– Вашого віку, – сказав чоловік.
– Перепрошую?
– Вашого віку. Коли я. Почав. Курити.
Він усміхнувся їй. Я вирішила, що охороняти Сі Джей більше не треба, і підійшла понюхати його руку, перевірити – може, у нього є щось смачненьке. Він нахилився.
– Милий пес, – промовив він.
Його подих пахнув димом, але я також відчула в ньому дивний металевий присмак, що його миттєво впізнала з часів, коли була Дружком і мала поганий присмак у роті, якого не могла позбутися. Лисий, мабуть, теж мав у роті цей самий присмак, адже дихав ним.
Чоловік увійшов у будівлю, а Сі Джей довго стояла на холоді й дивилася перед собою. Паличка в її руці досі тліла. Вона нахилилася й тицьнула її в сніг, а потім викинула в урну, і ми разом пішли всередину.
Енді гралася з жовтим собакою. Мене спустили з повідця, і Сі Джей відволіклася, тож я почимчикувала туди, де сидів на стільці той лисий із вулиці. Я підійшла туди й припала до землі, схрестивши лапи, як робив у мене на очах Люк.
– Погляньте на це, – сказала Енді й підійшла до мене. – Гей, Моллі, ти цього від Люка навчилася?
Я замахала хвостом. Однак смачненького не отримала. Натомість Енді відвела мене назад до Сі Джей.
Енді мені справді подобалася. Подобалось, як вона віталася зі мною з усіма тими обіймами й цілунками, яких тільки може прагнути собака. Але я вважала, що нечесно з її боку пригощати Люка, а мене – ні.
Коли ми повернулися додому, Ґлорія рада була бачити Сі Джей, мене ж ігнорувала, як завжди. Я засвоїла, що слід триматися подалі від жінки, яка ніколи не розмовляла зі мною, не годувала мене й більшість часу навіть не дивилася в мій бік.
– Гадаю, цьогоріч нам слід улаштувати різдвяну вечірку, – сказала Ґлорія, тримаючи в руці записник і махаючи ним перед Сі Джей. – Щось дуже вишукане. З ресторанними стравами. З шампанським.
– Мені сімнадцять, Ґлоріє. Мені не можна пити шампанське.
– Ой, та ну, це ж Різдво. Можеш запросити кого хочеш, – продовжувала Ґлорія. – Ти зустрічаєшся з кимось особливим?
– Ти ж знаєш, що ні.
– А як же той гарний юнак, Шейн.
– Ось тому я й не питаюся в тебе, кого вважати гарним юнаком.
– Я запрошу Джузеппе.
– Кого? А що сталося з Ріком?
– А, Рік? Він виявився не тим, ким я думала.
– То тепер ти зустрічаєшся з батьком Піноккіо?
– Що? Ні, з Джузеппе. Він італієць. Із Сент-Луїса.
– То он де розташована Італія? Не дивно, що в мене так погано з географією.
– Що? Ні, я маю на увазі справжню Італію.
– Ти допомагаєш йому купувати будинок чи що?
– Ну, так, так. Звісно.
Я увійшла на кухню перевірити, чи, бува, чогось їстівного не впало на підлогу. Ось тоді я й побачила чоловіка, який стояв надворі, вдивляючись крізь скляні двері. Я загавкала, попереджаючи про небезпеку.
Чоловік миттєво розвернувся й утік. Сі Джей увійшла на кухню.
– Що сталося, Моллі? – спитала моя дівчинка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож собаки», після закриття браузера.