Читати книгу - "Амадока"

Чоловік зручно сів на низеньку, майже зовсім прогнилу лавочку поруч із могилою, і продовжив розповідати дідові з того місця, на якому зупинився минулого разу: з моменту поранення.

Я знаю, діду, — неголосно говорив він, вдивляючись у позолочені літери дідового імени і на різьблений вигин лаврової гілки, — що тобі це не подобається, але люди, якими мене було призначено керувати, не припиняли розчаровувати. Ти їх знаєш, цих людей, ти з ними стільки років мав справу на комбінаті, і ти вмів терпіти й розуміти їх, як ніхто, і я погоджуюся, що серед них справді є розумні і порядні хлопці, але здебільшого — ну як тобі сказати… Все це страшенно мене засмучувало. Я почувався так, ніби мене обдурили, ніби мене кинули до одного з кіл пекла, де діяли зовсім інші закони, ніж ті, до яких я звик, і де не йшлося про речі, яких, як я думав, ти навчав мене. Я усвідомлював це вже давно, намагаючись керувати цим некерованим взводом, поки згори надходили суперечливі розпорядження і діялись речі, суті яких я більше не розумів. Але тоді, коли вони залишили мене, пораненого в живіт, повністю голого, перед розпаленим каміном у санаторії з видом на лютневе море, коли вони не сказали мені жодного слова, не привели мене до тями, щоб повідомити, що вони забираються, тому що на нас наступають ті відморозки — я вже остаточно втратив усі орієнтири. До тями я прийшов від ударів берцями в мою рану. Вони стояли наді мною, цілячись автоматами мені обличчя. Вони кричали на мене, але я не розумів їхньої мови. Мені було страшно, і я їх ненавидів. До того, як потрапити до розбомбленого санаторію в Широкиному, я встиг багатьох із них убити власними руками — зокрема, під час допитів. Але я так і не навчився розуміти їхньої мови. Я не хотів її розуміти. Я знав, що вони мене зараз уб’ють. Я багатьох із них убивав ось так. Багато з них лежали переді мною голі — точнісінько так, як я лежав зараз перед ними. На багатьох із них я дивився таким самим поглядом, як вони дивилися зараз на мене. Я знав цей погляд. То був мій погляд — погляд убивці за мить до пострілу. Я не сумнівався. Але наступної миті море заревіло, і мене залило їхньою кров’ю, і поховало уламками каменів і шматками цих чужих ненависних тіл. Це наші стріляли з «градів». Я більше нічого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки густий туман.

Чоловік зауважив незнайомця, який стояв неподалік, прислухаючись до його розповіді. Він стояв так уже, вочевидь, протягом певного часу, ніби чогось чекав. Він був показний і привабливий: одного з Чоловіком зросту, одного віку. Його присутність подіяла на Чоловіка, немов поштовх. Він більше не міг тут залишатися. Йому треба було негайно звідси піти.

Він кивнув дідові і виліз з-поміж гілля горіха. Проходячи повз незнайомця, зазирнув йому в очі. Це тривало коротку мить.

Якусь хвилину Богдан Криводяк ішов слідом за Чоловіком, не впевнений, що саме збирається зробити. Той рухався до головного входу кладовища, до білих масивних колон, за якими гуркотіли мотоцикли і виднілись обриси сяючого склом і металом бізнес-центру.

Богдан зауважив дві постаті, які з’явилися на одній зі стежок між секторами: один мав спортивну статуру і був одягнений у сірий спортивний костюм із помаранчевою блискавкою, інший мав непристойно-червоні уста і тримав під пахвою шкіряну течку.

Богдан рушив їм навперейми.

Добре, що я вас зустрів тут, — сказав він, міцно беручи обох типів за плечі і розвертаючи у бік іншого виходу з кладовища. — Що там зі справою мого батька?

Ми ж його відпустили, — сказав спортивний. — Хоча багато запитань залишається.

Так само, як і до вас, до речі, — додав губатий.

Можете поставити мені їх просто зараз, — сказав Богдан. — Тільки ходімо звідси. Тут не найкраще місце для розмови.

Вони вийшли з кладовища на вулиці Дорогожицькій. Якраз навпроти входу до старого цвинтаря, на якому поховано Котика Зерова і грудку землі з урочища Сандармох, де розстріляли його батька.

Чоловік довго йшов вузькою мощеною алеєю. Дмухав рвучкий прохолодний вітер. Праворуч залишився хмарочос телевізійного центру — бетонна споруда, що нагадувала велетенську тертку, розцяцьковану ґронами сателітарних антен. Ліворуч, у траві під деревами, Чоловік зауважив масивні старі камені з різьбленими написами невідомою мовою, які просто лежали рядками, ніби потрапили сюди випадково.

Уздовж мощеної алеї, прямої, немов стріла, засвічувалися ліхтарі. На одній із лавок сидів старий і годував голубів. Птахи спурхнули у повітря, здійнявши сплески неспокою, налякані наближенням Чоловіка.

Алея вивела на невелику порожню площу. Самотній хлопець намагався запустити повітряного змія: розбігався і підкидав його догори, вітер шарпав конструкцією в різні боки, а тоді незмінно скидав її додолу.

Чоловік наблизився до великого пам’ятника, схожого на дерево, що в розпачі простягало до неба руки. Якийсь час він мовчки розглядав його, слухаючи звуки стрибків хлопчика з повітряним змієм і сухий шелест листя, зірваного вітром донизу.

Чоловік зауважив раптом, що тримає в правій руці великий камінь. Він не пам’ятав, звідки той камінь взявся і чому його долоня так міцно його стискає. Чоловік придивився до округлого предмета. Йому здалось, що він розрізняє на камені риси обличчя — людського або, може, лев’ячого.

Чоловік нахилився і поклав його поруч із іншими каменями, нагромадженими біля підніжжя пам’ятника.

Він рушив далі стежкою поміж дерев і йшов довго, добрячих хвилин п’ятнадцять серед темряви, яка згущувалась усе дужче, каламутна й моторошна, незважаючи на веселі клумби і доглянуті газони навколо, безпросвітна й ненажерлива темрява, яка чигала, роззявляючи пащу, щоб поглинути все існуюче.

Попереду, перед входом до станції метро Дорогожичі, світилася дзеркальна вітрина. Чоловік розмірено рухався, наближаючись до неї, наближаючись до світла.

Ще трохи, ще зовсім трохи, ще кілька хвилин — і він побачить своє відображення.

Романа залишилася на кладовищі — в цілковитій тиші, поруч із холодним мовчазним погруддям, зовсім сама.

Кому тепер зможе вона розповісти власну історію?

Авторка висловлює вдячність людям, місцям, текстам і обставинам, які сприяли і надихали під час роботи над книжкою.

Дякую Мар’яні Максим’як і Наталі Федущак за Бучач, а Верені Нольте — за Маріуполь. Дякую Андрієві Портнову за підказки щодо Віктора Петрова. Дякую Вірі Агеєвій, В’ячеславу Брюховецькому, Володимирові Панченку, Ярині Цимбал та багатьом іншим за дослідження, розвідки, праці