read-books.club » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською

Читати книгу - "Амадока"

220
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 259 260
Перейти на сторінку:
неї зі співчуттям і продовжив:

Я тоді спеціяльно приїздив до Києва, — сказав він. — Спеціяльно, щоб ходити до вашого Архіву. Я читав листи Петрова до Софії Зерової, пам’ятаєте? — і він кивнув на могилу.

Романа невпевнено хитнула головою.

Ні, вибачте, я вас не пригадую. Не ображайтеся, — сказала вона дуже тихо, навіть трохи начебто ніяковіючи. — Просто до Архіву ходить так багато людей, багато різних дослідників. Ми там зберігаємо стільки документів, стільки важливих щоденників, рукописів різних відомих культурних діячів. Я просто не здатна запам’ятати всіх.

О, звичайно! — було видно, що Чоловік не ображається. — Але Петров вас, очевидно, також цікавить, — він кивнув на могилу.

Так, я люблю його літературну творчість, — сказала Романа. — Особливо «Дівчинку з ведмедиком». А ви… Можна вас запитати? Чому вас зацікавили його листи? Ви зовсім не схожі на науковця.

Чоловік засміявся.

Я військовий, — сказав він. — Хоча в старших класах школи мріяв стати філософом. Дід виплекав у мені потребу розмовляти про книжки і буденні спостереження, міркувати вголос і сперечатись, не підвищуючи голосу. Ми розмовляли з ним щодня, багато годин поспіль. Згодом він переконав мене, що слова не допоможуть змінити історію.

Він перевів подих і продовжив: мені хотілося прочитати листи Петрова, бо я сподівався, що вони допоможуть мені збагнути дещо про мого діда.

Мій дід, — охоче продовжував Чоловік, — був партійним цензором, поки ще жив тут, у Києві. Через нього проходило багато листів, зокрема — різних неблагонадійних елементів. Але він трохи проштрафився, і його вислали на схід, до Маріуполя 1956-го, заборонивши навіть носа потикати до Києва. Його покарали не дуже суворо, бо він був героєм війни, нагороджений «Золотою зіркою», орденами «За бойові заслуги» і «За перемогу над Німеччиною», учасником боїв в околиці Сандомира і форсування Одеру, начальником політвідділу 1-го артилерійського корпусу прориву Резерву Головного командування 1-го Українського фронту — і там, у Маріуполі, його зробили парторгом на меткомбінаті Ілліча. Я, можна сказати, народився там, на цьому комбінаті, — і Чоловік, роззявивши рота в подобі сміху, показав свої гарні імпланти.

Вже перед смертю, коли дід тяжко хворів, йому дозволили лікуватись тут, у Києві, — вів далі Чоловік, хоча Романі складно було утримувати увагу на його розповіді. — Я приїздив його навідати, і він зізнався мені, що причиною покарання став його невинний злочин, якого він сам не міг пояснити: він цупив деякі з листів. Він казав мені, що непоясненним чином прив’язався до тих листів і до самих людей, які їх писали. Що він не знав їх особисто і ніколи не хотів познайомитись, але чомусь відчував себе причетним до їхніх доль, відчував із ними тісний зв’язок і з деякими листами просто-таки не міг розлучитись. У 1956-му цей його переступ виявили, і діда покарали. Хоча я думаю, в результаті це покарання вийшло нам усім на користь. Батько народився вже в Маріуполі. Я не уявляю свого життя іншим.

Він був специфічним, мій дід, — додав Чоловік, сумно зітхаючи. — Але я дуже його любив. Він сформував мене як людину. Якби не його приклад, я ніколи б не став військовим. Я не став би тим, ким я став, і не потрапив би туди, куди потрапив.

Раптом він спохопився:

Вибачте, я щось розбазікався. А ви зблідли так, ніби от‑от знепритомнієте. Вам не потрібна допомога?

Романа чемно подякувала.

Тоді я піду, — сказав, прощаючись, Чоловік. — Сходжу до діда. Він теж тут похований — ось там, під самою огорожею.

Допомогло? — гукнула Романа йому навздогін.

Він озирнувся.

Читання листів допомогло зрозуміти діда?

Чоловік похитав головою, а тоді зробив кілька кроків назад, у напрямку Романи.

Я добре знав свого діда, ми були по-справжньому близькі. Я і зараз його відчуваю. Дід знав, що таке відповідальність. Неподалік від Сандомира в серпні 1944-го він пережив перетворення: коли ти на війні, ти маєш вибір — механічно виконувати дії, чекаючи, коли все закінчиться, або по-справжньому ненавидіти і вбивати, знищувати, вести війну, щиро її хотіти. Дід знав, що таке влада. Він по-справжньому дбав про тих, чиї життя було йому вручено: і тоді, коли йшлося про кидання гранати, і коли читав листування письменника і його жінки, і займаючись політичною свідомістю робітників на меткомбінаті. І вбивство, і понівечене життя, і постійний контроль над тими, за ким наглядав, — усе це було дбання. Часто говорять про залежність підлеглих від того, кому вони улягають, про страх і безсилля, що перетворюються на поклоніння зверхникові. Набагато рідше натомість мова заходить про прив’язаність особи, наділеної владою, до залежних від неї, до відданих їй на поталу. Кожен, хто має владу, мимоволі відчуває себе всемогутнім, відчуває себе богом. Вивищуючись над іншими, він фантазує про свободу. Але що нам відомо про його власну залежність від тих, хто залежний від нього?

Чоловік закінчив виголошувати свій монолог, знову стоячи навпроти Романи.

Схоже, мій дід потерпав від сентиментальної слабкости, пов’язаної з письменником, за яким таємно наглядав, — докинув він м’яким, співчутливим тоном. — Він навіть наполіг, щоб батьки назвали мене Віктором.

Романа усвідомила, що Чоловік тримає її за руку. Від рідного дотику його гарячої шкіри вона стрепенулась. Чоловік із нею знайомиться, здогадалась Романа, і у відповідь проказала йому власне ім’я.

А тоді ледь чутно, обережно, уникаючи зазирати йому в очі, вперше звернулася до нього по-справжньому: дуже приємно, Вікторе. У вас хороше ім’я. Говорить само за себе.

Як і ваше, сказав Чоловік.

Врешті він відвернувся від неї і рушив геть.

amoromality

Сторінки не існує. Будь ласка, поверніться на головну сторінку сайту

Романа, не розбираючи шляху, дісталась до залишеного серед занедбаних могил погруддя. Вона притулилася до холодної кам’яної поверхні і з’їхала додолу, на вологу землю, що пахла мохом. Її оточили гілки дерев і квіти. Геліопсиси лоскотали їй шию і щоки ніжними пелюстками. Кропива жалила їй передпліччя. Будяки тицялись у волосся. Литкою, просто під поділ зеленої шовкової сукні, повзли мурашки.

Романа сиділа там безшелесно, час від часу розмазуючи по обличчю густий телевізійний грим.

Чоловік за звичкою кивнув капітанові Рафтопулло з танком і дружиною, віддав честь генерал-майорові Кротту в позолоченому обідку, підморгнув генерал-лейтенантові Мусі С. Н., чия могила була прикрашена вінком із пластикових квітів. Легкість розпирала груди Чоловіка, коли він зауважив фотографію Лукича з усіма його військовими регаліями. Він ніжно стер долонею товстий шар налиплої пилюки із зображення, ніби заплющував очі померлому. Могила генерала Красовського вкотре не привернула його уваги через свою невиразність: скромна плита, отвори якої повністю поросли десятками більших і менших розеток молодила.

Ось нарешті і червоно-білий мармур, вкритий тонкими прожилками, з переливами ніжно-рожевого і бордового кольору, схожого на окислену кров.

Горіх

1 ... 259 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"