Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

У Еріки і Дениса в 2016 році народиться донька, а 2019 — син.

Ромен, Люсьєн і Артур, щоб бути корисними в тилу, вирішать розробити пеленгатори дронів, стаціонарні глушилки і антидронні гвинтівки нового, покращеного зразка, передбачаючи, що ця війна не буде швидкою і буде включати війну технологій також... Ідея виникла не на порожньому місці, бо кожен з них мав великий досвід у сфері радіо-моніторингу та радіорозвідки. Колись, Артур і Тоха допомогли Ромену у створенні установок, котрі успішно працюють досі у приміщенні Нацбанку, у власників верхніх поверхів бізнес-центрів Києва і ще у багатьох “цікавих” місцях... Свій досвід вони вирішили втілити у новій розробці для армії і прийняти участь у тендері міністерства оборони, котрий мав відбутись у грудні...

Всю осінь 2014 року друзі були активно зайняті розробкою і проводили в “астралі” майже весь час. Злата робила марні спроби відволікти чоловіків від постійних думок, щоб вони відпочили хоч трохи. Вона не дозволяла їм їсти “на робочому місці” й просто заганяла їх до їдальні, щоб вони поїли. Бо, якщо їх туди не загнати, вони могли і не їсти цілий день. Жуючи, вони продовжували свої обговорення, а іноді, зривались і бігли щось перевіряти до своїх “залізяк” посеред обіду і могли вже не повернутися.

Друзі настільки “горіли” цією ідеєю, що не могли ні на що переключитися, готувалися до тендера… Старші сини Артура захоплено спостерігали за польотами дронів, коли тестували детектори і писали сигнали. Діти просили дати їм пульти. Для них це була розвага, а для їхнього батька стояла задача не дати можливість дронам підлітати до певних місць… Мамочки на майданчику розпитували “що то у вас постійно літає” і Злата, усміхаючись, казала, що не знає тонкощів, то — робота чоловіка.

Разом з Люсьєном у будинку з'явились його шпіци-лисички, і Злата з подивом для себе зрозуміла, що не боїться їх. Пізніше Люсьєн подарує їй "дівчинку", котру вона назве Фоксі. Щоб не заморочуватись.

З часом Злата звикла, що їхня вітальня перетворилась на науково-дослідницьку лабораторію, де дрони, яких ласкаво звали “фантики” і “мавіки”, різних кольорів та розмірів, чудернацькі антени, монітори, насип “ардуїн”, “распів” та різних плат, щільно перемішавшись із дротами, оселилися надовго в кімнаті, а їхній домашній робот-пилосос “Нафаня” був на їхньому фоні схожий на позбавлений “крил” дрон, що сумно пихкав, проїжджаючи під столами, на яких були розкладені “небожителі” і прототипи засобів їхньої нейтралізації. Хлопці старалися. Найважчим для Злати було те, що у ліжку Артур теж думав про дрони. Він засинав з ноутом і, прокидаючись, знову починав клацати по клавіатурі.

— Артуре… — покликала вона тихо, врешті наважившись поговорити, але він не відповів, тоді вона покликала голосніше. Почув, видавши “ммм” замість відповіді. — Я знаю, що те, що ви робите, дуже важливо, але темп вашої роботи… ви ж заганяєте себе.

— Сонечку, у нас вже майже все готово… на тижні будемо збирати прототипи гвинтівки і приймачів… — він говорив, не відриваючись від екрану.

— А потім?

— Тестування. Робота над багами.

— Потім ви будете його покращувати?

— Так, бо версія ще сира, я вже зараз бачу, що саме можна покращити…

— А потім?

— Сподіваюся, виробництво. Ці гвинтівки і глушилки дуже потрібні хлопцям на передовій. Артем казав, що дронів там багато літає. Ми дуже хочемо встигнути до тендера.

— Так, — Злата знала, що вони поспішають не просто так, тому продовжувати розмову не стала. Зараз вони готуються, а коли виграють тендер — вона не буде бачити його взагалі. Лягти до Артура на груди вона не могла, бо на ньому стояв ноут, відсунувшись, лягла, намагаючись заснути під тихе клацання клавіатури. Її почуття самотності, на фоні загального хаосу і горя в країні, видавалось їй егоїстичним. Її чоловік тут, вдома, а багато хто — в окопах, а хтось вже ніколи не повернеться… Артур був поруч, хоча останнім часом, через роботу, став чужим. Беззвучні сльози мимоволі потекли з її очей, і Злата сама не помітила, як схлипнула. Клацання припинилося.

Відчула, як рука Артура ковзнула їй на живіт і він поцілував її плече.

— Сонечку… Пробач… — говорив він, цілуючи її шию. — Я можу все це робити лише завдяки тобі… Без тебе я б нічого не міг. Ти взяла на себе весь побут і дітей... Я бачу, що тобі важко…обіцяю: це скоро скінчиться.

— Не обіцяй мені нічого… Не треба. Ти ж не знаєш, скільки часу будеш ще над цим працювати…

Артур повернув її до себе і провів кінчиками пальців по щоці. Їхні погляди зустрілись: її — сумний, його — задумливий.

— Пробач… — він поцілував її — і тіла відгукнулися миттєво. Артур навіть не уявляв, як скучив за нею за весь цей час, що поринув з головою у проект. Віддавшись почуттям і бажанню, ніхто з них не подумав про те, яка фаза циклу і чи “безпечним” є той день. Напередодні тендера Злата вже знала, що вагітна, але не казала Артуру, бо всі його думки тоді були лише у владних кабінетах.

Вони виграють тендер на вдосконалення і виготовлення цієї розробки. Колись питаннями тендерів займався Тоха… Довелося шукати іншу людину і “партнер”, який займався всіма паперами хлопців “кине”. 20 мільйонів гривень “розпиляють” чиновники міноборони і завезуть подібні до їхнього прилади “з Прибалтики”, хоча насправді, виробником була Росія. Радіус їхньої дії був мізерно малим і працювали вони в дуже обмеженому діапазоні частот...