Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Мерлін відвів погляд.

— Я прожив надто мало, аби зробити щось значне, — сказав він.

Мені було цікаво, чи син спроможний змінювати зовнішність, але наразі я втримався від цього запитання. Нема сенсу шукати відмінності, коли ми щойно зустрілися.

— Гадки не маю, як це, — мовив я, — вирости у Дворах.

Він уперше всміхнувся.

— А я гадки не маю, як це відбувається в іншому місці, — відказав він. — Я достатньо відрізнявся від інших, щоби мене залишили на самого себе. Мене вчили звичних речей, які має знати джентльмен, — магія, зброя, отрути, верхова їзда, танці... Мені казали, що одного дня я правитиму в Амбері. Це ж уже неправда, так?

— Це не видається можливим у передбачуваному майбутньому, — відповів я.

— Добре, — мовив на те Мерлін. — То — єдине, чого мені справді не хотілося робити.

— А що б ти хотів робити?

— Хочу пройти Лабіринтом в Амбері, як матір, щоби здобути владу над Тінню. Тоді зможу там мандрувати, бачити всілякі цікавинки і робити різні речі. Як гадаєш, я зможу?

Ще раз ковтнувши, я передав йому вино.

— Цілком імовірно, — зауважив я синові, — що Амбера більше нема. Усе залежить від того, чи досягнув твій дідусь успіху в одній справі, яку розпочав, — а він більше не з нами, аби розповісти, що ж трапилося. Але, так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю демонічну бурю, обіцяю, що знайду для тебе Лабіринт, дам тобі настанови і подивлюсь, як ти пройдеш його.

— Дякую, — відказав він. — А ти не розкажеш про свою мандрівку сюди?

— Пізніше, — пообіцяв йому. — Що тобі розповідали про мене?

Мерлін відвів погляд.

— Мене вчили не любити багато чого, що пов'язане з Амбером, — зрештою мовив він. А тоді, помовчавши, додав: — Тебе радили поважати, бо ти — мій батько. Але нагадували, що ти належиш до ворожого табору, — знову пауза. — Пам'ятаю той раз на патрулюванні, коли ти прибув сюди і я на тебе натрапив після твоєї бійки з Кваном. У мене були змішані почуття. Ти щойно вбив мого знайомого — й водночас я захоплювався твоєю стійкістю. Я бачив власне обличчя у твоєму. Це було дивно. Я хотів краще познайомитися з тобою.

Небо повністю обернулось, над нами знову була темрява, а над Дворами промайнули кольори. Це тільки підкреслило наступ грозового фронту, що палахкотів блискавками. Я нахилився вперед, дістав черевики і почав їх взувати. Скоро треба буде відступати.

— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй землі, — сказав я. — Незабаром пора втікати від бурі.

Мерлін озирнувся, аби поглянути на бушування стихії, а тоді зиркнув на провалля.

— Якщо хочеш, я можу викликати плівчасту доріжку.

— Один із тих пливучих мостів, на якому ти приїхав, коли ми зустрілися?

— Так, — відповів син. — Вони дуже зручні. Я...

З місця, де зібралися мої родичі, пролунав крик. Але коли я поглянув туди, то не зауважив нічого небезпечного, тому звівся на ноги і ступив кілька кроків до них. Мерлін звівся і пішов за мною.

А тоді я побачив її. Білу постать, яка здіймалася з провалля, стрибаючи в повітрі. Її передні копита нарешті вдарили об край прірви, вона підійшла до нас і завмерла, розглядаючи всіх, — наш Єдиноріг.

13

На мить мій біль та втома зникли. Побачивши витончену білу постать, що стояла перед нами, я відчув, як у мені прокидається щось схоже на надію. Частина мене хотіла кинутися вперед, але інша, значно сильніша, змусила заклякнути й чекати.

Чи довго ми отак стояли — не знаю. Нижче, на схилах, війська готувалися до подорожі. Бранців зв'язано, коней навантажено, спорядження складено. Але вся ця армія, що вже рушила в дорогу, враз спинилася. Мені здалося неприродним, що всі так швидко дізнались, але всі голови повернулися в цьому напрямку — до Єдинорога на скелі, до його чітко окресленого силуету на тлі божевільного неба.

Раптом я збагнув, що вітер у мене за спиною заспокоївся, хоча грім і далі гуркотів, а блискавки мерехтіли переді мною рухомими тінями.

Мені згадалося, коли я востаннє бачив Єдинорога — ми тоді витягували тіло Каїна-з-Тіні. Того дня я зазнав поразки у бійці з Джерардом. Мені спали на думку раніше чуті історії... Невже Єдиноріг справді може нам допомогти?

Праматір ступила крок уперед і спинилася.

Вона була такою гарненькою, що серце грілось уже від погляду на неї. Але водночас її присутність збурювала болісні почуття; то була краса, яку потрібно сприймати маленькими дозами. Дивним чином я відчував надприродний розум у її білосніжній голівці. Мені дуже хотілося доторкнутись до неї, але я знав, що не можна.

Вона поглянула на всіх нас. Підвела очі на мене, і я б відвів погляд, якби міг. Однак це було неможливо, тож у відповідь просто дивився на неї, читаючи в її очах розуміння, що перевершувало моє власне. Неначе вона знала про мене все і за мить збагнула всі випробування, які випали мені, — дивилася, розуміла, можливо, співчувала. У її погляді я бачив жалість та справжню любов — і, певно, краплинку іронії.

Тоді вона повернула голову, і зоровий контакт обірвався. Я мимовільно зітхнув. Тієї ж миті, у спалаху блискавки, зауважив у неї на шиї щось блискуче.

Вона ступила ще крок, і тепер дивилася на юрбу моїх родичів, до яких я йшов. Праматір опустила голову й тихенько заіржала, а тоді вдарила по землі правим переднім копитом.

Я відчув, що Мерлін стоїть біля мене. А тоді замислився про все, що втрачу, якщо світ закінчиться тут.

Пританцьовуючи, Єдиноріг ступив ще кілька кроків уперед. Хитнувши головою, опустив її. Здавалося, йому не надто подобалась ідея наближатися до такого великого гурту людей.

Під час його наступного кроку я знову побачив мерехтіння. Крихітні спалахи червоного виблискували крізь хутро на шиї. Єдиноріг носив Судний Камінь. Навіть не здогадуюся, як він його забрав, та це й не має значення. Водночас я відчував: якщо він просто віддасть Камінь, то я зможу зламати грозу — або принаймні захистити нас від цієї її частини, доки вона не промине.

Але одного погляду виявилося достатньо. Єдиноріг більше не зважав на мене. Повільно й обережно, наче був ладен утекти