Читати книгу - "Чвара королів"

вдарив спис. Под чвалом промчав мимо, рубаючи усіх ворогів, що траплялися під руку. Тиріон краєм вуха чув підбадьорливі вигуки вояків на стінах. Всі, хто стояв коло тарана, або втекли, або стали на захист свого життя, і забутий ними важкий стінолам гепнувся у грязюку. Тиріон збив конем лучника, розпанахав списника від плеча до пахви, поковзом вдарив по шоломі з меч-рибою на маківці. Коло тарану його великий гнідий став дибки, але чорний огир легко перескочив через перепону, і пан Мандон промчав повз Тиріона, мов смерть у сніжно-білому шовку. Меч лицаря стинав кінцівки, розвалював голови, трощив щити небагатьох ворогів, в яких вони вціліли на переправі через річку.

Тиріон спонукав коня перестрибнути таран. Вороги тим часом розбігалися навсібіч. Тиріон повів головою справа наліво та назад, але Подріка Пейна ніде не побачив. Стріла брязнула на щоці шолома за якихось пів-вершка від зорової щілини. Від нападу страху він трохи не звалився з коня. «Годі стовбичити тут, як пень, бо зараз гусячим пір’ям поростеш.»

Тиріон вдарив коня острогами і рушив ристю, намагаючись оминати трупи. Внизу за течією Чорноводу забили короби палаючих галер. На воді досі плавали латки шал-вогню, посилаючи в повітря зелені вихори у три сажні заввишки. Спира Тиріона розігнала ворогів при стіноламі, але по всьому березі й далі буяла битва. Вояки пана Балона Лебедина, а може, й Ланселя, намагалися скинути у воду ворога, що висадився на берег з палаючих кораблів.

— На Грязючну Браму! — наказав Тиріон.

Пан Мандон підхопив:

— На Грязючну Браму!

І загін знову загримів копитами.

— Король-Берег! — хрипко волали його вояки. А ще:

— Півпан! Півпан!

Тиріонові стало цікаво, хто їх цього навчив. Крізь сталь та підбивку шолома він чув крики болю, жадібний тріск полум’я, ревище бойових рогів, мідні сурми. Навколо царював вогонь. «Ласка божа, не дивно, що Хорт злякався. Він не битви боявся, а полум’я…»

Раптом над Чорноводою пролунав гучний хряскіт — то камінь завбільшки з коняку впав просто посередині однієї з галер. «Нашої чи їхньої?» Крізь вихори диму він не бачив напевне. Клин розсіявся; кожен тепер бився сам за себе. «Час би вже й вертатися» — думав Тиріон, а тим часом мчав уперед.

Сокира важко висіла у руці. Жменя вершників ще й досі слідувала за ним; решта загинула або розбіглася. Тиріон мусив боротися зі своїм конем, щоб тримати його голову на схід — великому лицарському огиреві вогонь був до смаку не більше, ніж Сандорові Клегану. На щастя, впоратися з конем виявилося легше, ніж з Хортом.

З річки виповзали обпалені та скривавлені вояки, викашлюючи воду, запинаючись і помираючи. Тиріон повів свою спиру крізь них, даруючи швидку смерть тим, хто мав сили стати до бою. Війна стиснулася до ширини зорової щілини його шолома. Вдвічі більші за нього лицарі тікали або гинули від його руки. Всі вони здавалися Тиріонові дрібними та переляканими.

— Ланістер! — волав він, вбиваючи.

Рука його скривавилася до ліктя і блищала у сяйві з річки. Кінь його знову став дибки, а сам Тиріон струснув сокирою до зірок і почув за собою клич:

— Півпан! Півпан!

Тиріон почувався, наче п’яний. «То ось вона яка — лихоманка битви.» Тиріон сам відчував її уперше, хоча досить наслухався від Хайме, як затьмарюється відчуття часу, як сам час начебто сповільнюється і навіть спиняється, як зникає минуле й майбутнє, лишаючи тільки нинішню мить, як зникає страх, як зникають думки і навіть твоє тіло.

— Ти не відчуваєш ані ран, ані болю в спині від ваги обладунку, ані поту, що біжить просто в очі. Ти позбавлений почуттів, думок, ба навіть самого себе. Лишається тільки бій, тільки ворог — спершу один, потім другий, тоді ще і ще. Ти знаєш, що вони злякані та втомлені, а ти сам — ні. Ти один живий, а навколо смерть, але їхні мечі рухаються так повільно, що ти можеш танцювати навколо і сміятися.

«Лихоманка битви. Я — половинка чоловіка, п’яна від різанини. Ану ж спробуйте мене вбити!»

І вони пробували. Набіг ще один списник; Тиріон відрубав йому вістря списа, тоді долоню, тоді руку по плече, витанцьовуючи конем навколо. Якийсь лучник без лука тицьнув у нього стрілою, наче ножем. Огир вдарив стрільця копитом у стегно, зваливши додолу, а Тиріон зареготав рвучко і хрипко, наче пес загавкав. Він промчав повз устромлену в болото корогву — одне зі Станісових полум’яних сердець — і розрубав держално навпіл ударом сокири. Звідкілясь узявся лицар, почав трощити його щита обіручним мечем, аж доки хтось не пхнув його кинджалом під пахву. Мабуть, то був хтось із Тиріонового загону — сам він не побачив.

— Здаюся, пане! — вигукнув хтось інший далі вздовж річки. — Я здаюся вам, пане лицарю! Ось запорука, осьде, тримайте.

Воїн лежав у калюжі чорної води і простягав рукавицю зчленованої сталі на знак здачі в полон. Тиріон мусив нахилитися, щоб її взяти. Але тут над головами спалахнув горщик шал-вогню, розсипаючи зелене полум’я. У раптовому світлі Тиріон побачив, що калюжа — червона, а не чорна, і рукавиця містить в собі руку лицаря. Тиріон жбурнув її назад, а лицар безпорадно і безнадійно скиглив далі:

— Здаюся! Я здаюся, пане…

Тиріон вдарив острогами і ринув геть від нього.

Ворожий щитник ухопив повід Тиріонового коня і вдарив просто у обличчя кинджалом. Тиріон відбив клинок убік; сокира його миттю вгрузла у вояковій шиї. Поки він її витягав, очі вловили збоку білий спалах. Тиріон обернувся, гадаючи, що то пан Мандон Мур знову зайняв своє місце, та побачив іншого білого лицаря. Обладунок пан Балон Лебедин мав такий самий, але на ладрах коня були зображені в протистоянні чорний та білий лебеді його дому. «Він вже не білий лицар, а плямистий» — мимоволі подумав Тиріон, бо пан Балон був заляпаний з голови до ніг кров’ю і закіптюжений димом. Лицар махнув уздовж річки буздуганом, до кулі якого пристали шматки кістки та мозку.

— Подивіться-но, пане Правице!

Тиріон розвернув коня і зиркнув уздовж Чорноводи. Потік в глибині лишився чорним та сильним, але на поверхні річка перетворилася на водокрут крові та полум’я. Небо виблискувало червоним, жовтим, пронизливо-зеленим.

— Що таке? — спитав Тиріон. А тоді побачив сам.

Вбрані у залізо щитники та списники вибиралися з розбитої галери, що врізалася у пришиб. «Скільки ж їх тут! Де вони взялися?» Примружившись на дим та сяйво пожеж, Тиріон простежив очима їхній