Читати книгу - "Лялька"

А Жецький все усміхався.

— Хай мене чорти візьмуть, коли я помиляюсь щодо Стах. а! — казав він сам собі. — Сказав панні «Adieu» і поїхав. От і весь секрет. Як повернеться Охоцький, від нього ми й узнаємо правду.

У нього так поліпшився настрій, що він дістав з-під ліжка гітару, натягнув струни й під її акомпанемент почав мугикати:

Наступ весни, її кроки поривні

Співом гучним соловейко вітає;

Над ручаєм у зеленому гаї

Квітнуть троянди чарівні.

Гострий біль в грудях нагадав йому, що він не повинен стомлюватись.

Проте він відчував величезне піднесення.

«Стах, — думав старий, — узявся за якусь величезну роботу. Охоцький їде до нього, отже, й я повинен показати, на що здатний… Геть химери! Наполеонів рід уже не виправить світу, і ніхто його не виправить, якщо ми й далі будемо діяти, як сновиди… Пристану в спілку до Мрачевських, викличу Лісецького, знайду Клейна, і тоді побачимо, пане Шлангбауме, чи тільки ти такий розумний…

Що може бути легше, як розбагатіти, коли тільки цього захочеш? Та ще з таким капіталом і такими людьми!»

В суботу, коли розійшлися продавці, Жецький узяв у Шлангбаума ключа від задніх дверей магазину., щоб оздобити вітрину на наступний тиждень.

Він засвітив лампу, відкрив головну вітрину і з допомогою Казимежа вийняв відтіля жардиньєрку і дві саксонські вази, а на їх місце поставив японські вази і столика в староримському стилі. Потім одіслав слугу спати, бо мав звичку власноручно розставляти дрібні речі, а особливо механічні іграшки. Зрештою, старий не хотів, щоб хто-небудь сторонній знав, що він сам охоче бавиться іграшками.

Як звичайно, пан Ігнац дістав усі такі іграшки, заставив ними конторку й одночасно всі завів. Тисячний раз в житті він слухав мелодії музичних табакерок, дивився, як ведмідь видряпується на стовп, як скляна вода обертає млинові колеса, як кіт ганяється за мишею, як ляльки танцюють краков’яка, а жокей мчить на баскому коні.

І, придивляючись до руху мертвих фігур, тисячний раз в житті повторював:

— Маріонетки!.. Всі маріонетки!.. Їм здається, що вони щось роблять, а вони роблять тільки — те, що їм наказує пружина, така мертва, як і вони…

Коли пущений непевною рукою жокей перекинувся на танцюристів, пан Ігнац посмутнів. «Допомогти одне одному вони неспроможні, а от зіпсувати комусь життя вміють не гірш за людей», — подумав старий.

Раптом він почув шелест. Глянув в глиб магазину й побачив людську постать, що вилазила з-під прилавка. «Злодії?..» — майнула у нього думка.

— Прошу пробачення, пане Жецький, але… я зараз прийду… — озвалася постать зі смуглявим обличчям та чорним волоссям, побігла до дверей, рвучко відчинила їх і зникла.

Пан Ігнац не міг підвестися з крісла; руки у нього безвладно звисли, ноги не слухались. Тільки серце калатало, як розбитий дзвін, а в очах потемніло.

— Якого ж я чорта злякався? — нарешті прошепотів він. — Та це ж той… Ізидор Гутморген… новий продавець… Мабуть, щось украв і втік. Але чого я злякався?

Через деякий час Гутморген повернувся в магазин, і це ще більше здивувало Жецького.

— Відкіля ви тут узялися? Що вам тут потрібно? — запитав його пан Ігнац.

Гутморген, здавалось, був дуже збентежений. Він винувато опустив голову і, тарабанячи пальцями по прилавку, сказав:

— Прошу пробачення, пане Жецький… Може, ви думаєте, що я що-небудь украв, то обшукайте мене…

— Але що ви тут робите? — запитав Жецький. Він хотів підвестися з крісла й не зміг.

— Пан Шлангбаум наказав мені залишитися тут на ніч…

— Чого?..

— Знаєте, пане Жецький… з вами сюди приходить той Казимеж… От пан Шлангбаум і наказав мені припильнувати, аби він чого-небудь не виніс… Але через те, що мені зробилося трохи недобре, то я… дуже прошу пробачення…

Жецький уже встав з крісла.

— Ах ви сучі сини! — крикнув він люто. — Значить, ви маєте мене за злодія?.. За те, що я безплатно працюю на вас?..

— Прошу пробачення, пане Жецький, — покірно мовив Гутморген, — але… нащо ви безплатно працюєте?..

— Хай же вам чорт! — крикнув пан Ігнац, вибіг з магазину і старанно замкнув двері на ключ.

— Посидь же там до ранку, коли тобі недобре!.. І залиши своєму хазяїнові пам’ятку… — бурмотів він.

Пан Ігнац цілу ніч не міг заснути. А тому, що його квартиру від магазину відділяли тільки сіни, він десь о другій годині ночі почув тихий стукіт з магазину і благальний голос Гутморгена:

— Пане Жецький, відчиніть… я на хвилинку вийду…

Але незабаром все затихло. «О негідники!.. — думав Жецький, перевертаючись на ліжку. — То ви маєте мене за злодія? Заждіть же!..»

Десь о дев’ятій ранку він почув, як Шлангбаум випустив Гутморгена, а потім почав грюкати в його двері. Проте старий не відповів, а коли прийшов Казимеж, наказав йому ніколи не пускати Шлангбаума в квартиру.

— Переберуся відціля, — казав він, — хоч би й з нового року. Краще вже жити на горищі або найняти номер у готелі… Мене зробили злодієм!.. Стах довіряв мені сотні тисяч, а цей паскуда боїться за свої копійчані товари…

До обіду він написав два довгі листи: одного до пані Ставської з пропозицією переїжджати в Варшаву і вступити з ним у спілку; другого до Лісецького, в якому запитував, чи не захотів би він повернутися і працювати в його магазині.

Весь час, поки пан Ігнац писав листи, зловтішна посмішка не сходила з його губів. «Уявляю собі пику Шлангбаума, — думав він, — коли ми відкриваємо у нього під носом конкурентний магазин…

Хе-хе-хе!.. Він слідкував за мною! Так мені й треба, нащо я дозволив… хе-хе-хе!.. так розперезатися… цьому пройдисвітові».

Він зачепив рукавом перо, і воно впало на підлогу.

Жецький нахилився, щоб його підняти, і раптом відчув у грудях гострий біль, немов хтось пробив йому легені стилетом. У нього потемніло в очах, і він на хвилину знепритомнів; так і не піднявши пера, він устав і ліг на канапі. «Я буду останнім йолопом, — думав він, — якщо за кілька років Шлангбаум не повернеться на Налевки… Я просто старий дурень!.. Поки я турбувався про Наполеона та всю Європу, під боком у мене з тандитника виріс купець, який наказує слідкувати за мною, мов за злодієм… Зате я хоч набрався досвіду, якого мені вистачить до смерті… Тепер ви не називатимете мене більш романтиком і мрійником…»

Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені.

— Астма? — прошепотів пан Ігнац. — Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п’ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з