Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви хочете сказати, що збираєтеся змінити місце роботи?
— Ні, звісно. Навіщо? У Вільденштайна мені б довелося цілими днями стояти в галереї біля картин. У вас мені подобається більше.
Я побачив, що Сильверс рахує. Він підраховував, скільки коштує все те, що я про нього знаю — для нього і для Вільденштайна. Напевно, у цей момент він шкодував, що втаємничив мене у стільки хитрих фокусів.
— Урахуйте й те, що з вашої ласки я весь час порушую професійну етику, — додав я. — Ви змушуєте мене шахраювати. Скажімо, позавчора я грав роль колишнього асистента «Лувру» перед техаським мільйонером. Мої знання іноземних мов теж чогось варті.
Ми сторгувалися на сімдесяти п’яти доларах, хоч я не розраховував отримати більше тридцяти. Про смокінг я вже не згадував і навіть не думав його зараз купувати. У Каліфорнії я знову зміг би використати його, щоб витягти ще одну одноразову надбавку від Сильверса, якби він, звісно, захотів, щоб я супроводжував його як асистент з Лувру.
Я пішов до Фризлендера, щоб віддати йому перші сто доларів боргу, які він позичив мені на адвоката.
— Сідайте, — сказав він, недбало засунувши гроші в чорний гаманець із крокодилячої шкіри. — Ви вже вечеряли?
— Ні, — не вагаючись відповів я: у Фризлендера завжди смачно годували.
— Тоді залишайтеся, — відповів він рішуче. — Ще прийдуть четверо-п’ятеро людей. Не знаю хто саме. Спитайте у моєї дружини. Хочете віскі?
Отримавши громадянство, Фризлендер пив тільки віскі. Я вважав, мусило бути все навпаки: спершу він мав пити тільки віскі, щоб показати своє щире бажання стати справжнім американцем, а потім знову повернутися до абрикосової та кминової горілки. Але Фризлендер був особливий. Ще до отримання громадянства він лепетав незрозумілою англійською з сильним угорським акцентом і наполягав, щоб уся його сім’я спілкувалася вдома лише англійською; злі язики пасталакали, він наполягав на цьому навіть у ліжку. Довести цього, звісно ж, не міг ніхто. Але через кілька днів після отримання громадянства у будинку Фризлендерів знову заговорили вавилонською — суржиком із німецько-англійсько-угорських слів та ідишу.
— Моя дружина тримає абрикосівку під замком, — пояснив Фризлендер. — Ми її бережемо, бо тут неможливо роздобути жодної пляшки. Тому ми мусимо її ховати, інакше кухарка відразу видудлить. Так у неї виражається туга за батьківщиною. Ви теж тужите?
— За чим?
— За Німеччиною.
— Ні. Я ж не єврей.
Фризлендер зареготав:
— У цьому щось є.
— Це чистісінька правда, — сказав я, подумавши про Бетті Штайн. — Євреї завжди були найсентиментальнішими патріотами.
— А знаєте чому? Бо до 1933 року євреям жилося в Німеччині дуже добре. Останній кайзер роздавав їм дворянські титули і дозволяв їм бувати при дворі. У нього були єврейські друзі, а коханою кронпринца була єврейка.
— За його правління ви, напевно, отримали б титул барона, — сказав я.
Фризлендер провів рукою по волоссю:
— Tempi passati!
На мить він замислився: згадував давні добрі часи. Мені стало соромно за своє нахабство, але він навіть нічого не зауважив. Його заполонили спогади, у жилах заструменіла консервативна кров колишнього власника вілли на Тирґартенштрасе.
— Ви тоді ще були дитиною, — мовив він. — Добре, дорогий мій юний друже! А тепер ідіть до дам.
«Дамами» виявилися Танненбаум і, на мій подив, хірург Равік.
— А двійнята вже пішли? — запитав я у Танненбаума. — Ви знову ляснули по дупі не ту сестру?
— Не меліть дурниць! До речі, як ви думаєте, вони схожі лише обличчями, чи й…
— Ясна річ.
— Ви маєте на увазі, темпераментом?
— Щодо цього є дві теорії.
— Ідіть під три чорти! Докторе Равік, а яка ваша думка?
— Ніяка.
— Щоб так відповісти, не обов’язково бути лікарем, — ображено зауважив Танненбаум.
— Саме так, — спокійно відповів Равік.
Зайшла місіс Фризлендер, у сукні в стилі ампір, з високим поясом, така собі огрядна мадам де Сталь. На її руці забрязкотів браслет із сапфірами завбільшки з горіх.
— Напої, джентльмени!
Ми з Равіком узяли горілку; Танненбаум, попри наше обурення, жовтий шартрез.
— До оселедця? — здивовано запитав Равік.
— До двійняток, — ображено відповів Танненбаум. — Хто не знає одного, не має права говорити про інше.
— Браво, Танненбауме, — вигукнув я. — Я й не знав, що ви — сюрреаліст.
Прийшов Фризлендер, а з ним і двійнята, Кармен та решта гостей. Сестри були жваві, як ртуть; Кармен, загонута у все чорне, мала трагічний вигляд, не зважаючи на те, що саме жувала шоколадку з горіхами. Мені стало цікаво, чи після шоколадки вона їстиме ще й оселедець. Саме так вона й зробила. її шлунок був незворушний, як і її мозок.
— За два тижні вирушаю у Голлівуд, — оголосив Танненбаум, поки гостям накладали гуляш.
Метнувши погляд на двійнят, він надувся, мов індик.
— У якій ролі? — поцікавився Фризлендер.
— Як актор, у якій же іще?
Я нашорошив вуха. Про Голлівуд він говорив занадто часто, тому я недуже йому вірив. Щоправда, одного разу він уже там побував — зіграв маленьку роль біженця в антифашистському фільмі.
— Кого ви гратимете? — запитав я.
— Буффало Білла, — зронив хтось.
— Есесівського группенфюрера.
— Що?
— Ви ж єврей! — здивувалася місіс Фризлендер.
— То й що?
— З прізвищем Танненбаум?
— Мій творчий псевдонім — Гордон Т. Кроу. Літера Т — замість Танненбаума.
Усі недовірливо глянули на нього. Щоправда, емігранти часто грали нацистів — практичні голлівудські уми всіх європейців міряли однією міркою і їм було байдуже, хто вони — друзі чи вороги, адже вони все одно краще підходили на ці ролі, ніж корінні американці.
— Есесівського группенфюрера? — перепитав Фризлендер. — Це ж у них майже як генерал!
Танненбаум кивнув.
— А може, штурмбаннфюрера? — запитав я.
— Группенфюрера! А чом би й ні? В американській армії теж є ге-нерали-євреї. Можливо, мого персонажа навіть підвищать у ранзі і тоді він стане обергенералом,
— А ви хоч трохи розумієтеся на військових званнях?
— Нащо це мені? У мене є роль. Звісно ж, цей персонаж — справжнє чудовисько. Я б ніколи не погодився грати симпатичного группенфюрера.
— Группенфюрер! — видихнула міміс Фризлендер. — А я думала, таку важливу птицю мав би грати сам Гері Купер!
— Американці відмовляються від таких ролей, — пояснив маленький Везель, суперник Танненбаума. — Це псує їхню репутацію. Вони хочуть подобатися публіці. Тому такі ролі вони віддають емігрантам. А ті змушені грати нацистів, щоб не вмерти з голоду.
— Мистецтво — це мистецтво, — бундючно пояснив Танненба-ум. — Хіба ви не погодилися б зіграти Распутіна, Чингісхана чи Івана Грозного?
— Це головна роль? — запитав я.
— Ні, — втрутився Везель. — Як така роль може бути головною? Головну роль грає симпатичний американець із благочестивою американкою. Як завжди!
— Не сваріться! — закликав Фризлендер. — Краще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.