Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Там уже починається осінь, — Наташа вказала на Центральний парк. — Повертаймося назад, до «Ван Кліф і Арпельс».

Ми йшли повз вітрини, на яких виставили осінній модний одяг.

— Для мене всі ці речі вже в далекому минулому, — сказала Наташа. — Ми фотографували їх іще в червні. Я завжди живу на одну пору року вперед. Завтра ми фотографуватимемо шуби. Можливо, тому в мене таке відчуття, що життя минає швидше. Поки всі ще тішаться літом, у моїй крові вже тече осінь.

Я зупинився і поцілував її:

— Як ми говоримо! Наче персонажі творів Тургенева чи Флобера. З дев’ятнадцятого століття. А тепер у тебе в крові вже зима — з хуртовинами, шубами та камінами. О, ти, провіснице пір року.

— А що тече в тебе в крові?

— У мене? Не знаю. Мабуть, спогади про руїни та насильство. Американської осені та зими я ще не бачив. Знаю цю країну тільки навесні і влітку. Я й гадки не маю, які вони — засніжені хмарочоси.

Ми дійшли до Сорок другої вулиці, а потім вернулися назад по Другій авеню.

— Ти залишишся зі мною на ніч? — запитала Наташа.

— А можна?

— Звісно. У мене ж є твоя зубна щітка та білизна. Піжами тобі не треба. А поголитися зможеш моєю бритвою. Не хочу сьогодні спати сама. Здійметься ще сильніший вітер. І якщо я від нього прокинуся, хочу, щоб ти лежав поруч і втішав мене. Нині хочу бути неймовірно сентиментальною, хочу, щоб мене заспокоювали і вмовляли, хочу знову і знову з тобою засинати в передчутті осені, а потім про неї забувати і вкотре відчувати заново.

— Я залишуся.

— Добре. Ми ляжемо в ліжко і відчуватимемо одне одного. Дивитимемося на наші обличчя у дзеркалі навпроти і слухатимемо, як лютує вітер. Коли він завиватиме дужче, в наших очах промайне страх і вони потемнішають. Тоді ти притиснеш мене ще міцніше і почнеш розповідати про Флоренцію, Париж, Венецію і про всі ті міста, в яких ми ніколи не будемо разом.

— Я ніколи не був у Венеції і Флоренції.

— Ти все одно можеш розповідати про них так, наче ти там бував. А я, мабуть, розплачуся і стану страшненька. Я дуже не красива, коли заплакана. Але ти мені це пробачиш, як і мою сентиментальність.

— Добре.

— То йди сюди і скажи, що ти кохатимеш мене вічно і ми ніколи не постаріємо.

22

— У мене для вас цікава новина, — сказав Сильвере. — Ми їдемо завойовувати Голлівуд. Що на це скажете?

— Як актори?

— Як продавці картин. Я отримав звідти багато запрошень і вирішив фахово опрацювати цю територію.

— Зі мною?

— З вами, — великодушно підтвердив Сильвере. — Ви добре працюєте і зможете мені допомогти.

— Коли?

— Приблизно через два тижні. Отже, в нас іще достатньо часу, щоб підготуватися.

— Надовго? — запитав я.

— Тижнів на два. А, можливо, й на довше. Лос-Анджелес — незаймана земля. Встелена золотом.

— Золотом?

— Так, тисячодоларовими купюрами. Не ставте таких дурних запитань. Будь-хто на вашому місці вже б танцював з радості. Чи ви не хочете їхати? Тоді мені треба шукати іншого супутника.

— А мене звільните?

Сильвере розлютився.

— Що це з вами таке? Звісно, що звільню. А як інакше? Але чому б вам не поїхати зі мною?

Сильвере зацікавлено подивився на мене.

— Чи ви думаєте, що у вас недостатньо багатий гардероб? Можу дати вам аванс.

— На одяг, який я носитиму в робочий час? Так би мовити, на спецодяг? І за який ви потім вирахуєте з моєї зарплати? Містере Сильвере, мені так невигідно!

Він розреготався. Нарешті він знову був у своїй стихії.

— Ви так думаєте?

Я кивнув. Хотів виграти час. Мені не було байдуже, покидати Нью-Йорк чи ні. Я нікого не знав у Каліфорнії, а перебувати винятково у товаристві Сильверса — це, як на мене, була доволі нудна перспектива. Я його вже цілком вивчив. Зрештою, це було не складно, особливо якщо ти не палкий шанувальник хитрощів. Нема нічого нуднішого за людину, яка весь час вдає та бреше. Таке недовго витерпиш. Я з жахом уявляв нескінченні вечори у вестибюлі готелю, де я, кинутий на поталу Сильверсу без жодного права на приватне життя.

— Де ми житимемо? — запитав я.

— Яв готелі «Беверлі-Гіллз», а ви — у «Садах Аллаха».

Мені вже стало цікавіше:

— Хороша назва. Нагадує мені Рудольфа Валентино. То ми житимемо в різних готелях?

— Дорого. А я чув, що «Сади Аллаха» — дуже непоганий готель. До того ж — за крок від «Беверлі-Гіллз.

— А як буде з рахунками? За готель, за їжу?

— Фіксуватимете всі ваші витрати.

— Себто я повинен буду харчуватися винятково в готелі?

Сильвере махнув рукою.

— З вами неможливо спілкуватися! Робіть, що хочете. Ще якісь запитання?

— Так, — сказав я. — Хочу, щоб ви збільшили мені платню. Тоді я зможу купити собі новий костюм.

— На скільки?

— На сто доларів на місяць.

Сильвере підскочив:

— Виключено! Ви, схоже, зібралися замовити собі костюм в ательє «Кніц»! В Америці купують готові речі. І що не так із вашим костюмом? Він іще досить непоганий.

— Не досить як на людину, яка працює у вас! Можливо, мені навіть смокінг доведеться придбати.

— Ми Ідемо в Голлівуд не для того, щоб танцювати і ходити по балах.

— Хтозна! Можливо, це не така вже й погана ідея. У нічних клубах розтопити серця мільйонерів значно легше. Ми ж хочемо підновити їх за допомогою випробуваного прийому — купивши у нас картини, вони просунуться вгору суспільною драбиною.

Сильвере сердито глянув на мене.

— Це таємниці бізнесу! Про них ніколи не говорять. І повірте мені: Голлівудських мільйонерів аж розпирає від самовпевненості. Вони вважають себе носіями культури. Отже, домовилися: я даю вам двадцять доларів надбавки.

— Сто, — не здавався я.

— Не забувайте, ви працюєте тут нелегально. Я ризикую через вас!

— Вже не ризикуєте!

Я глянув на картину Моне, яка висіла навпроти мене. На ній було зображене макове поле, яким ішла жінка в білому; картину датували приблизно 1889 роком, але здавалося, що такий спокій міг існувати лише в значно давніші часи.

— Я отримав дозвіл на перебування. Ще на три місяці, а потім його знову автоматично продовжать.

Сильвере прикусив губу.

— То й що? — запитав він.

— Тепер я маю право працювати, — я збрехав, але зараз це не було