Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Тато? — тихо запитав Джуліан.

— Він хотів, коли настане його час, бути похованим поза Дворами Хаосу, в останній темряві, — відповів Блейз. — Так казав мені колись Дворкін. Поза Хаосом і Амбером, у місці, де ніхто не владарює.

— Так воно і сталося, — погодилася Фіона. — Але чи є лад за тією грозовою стіною, крізь яку вони пройшли? Чи буря ця триватиме вічно? Якщо він досягнув успіху, це минуще і жодної небезпеки нема. Однак якщо ні...

— Це не має значення, — втрутився я. — Байдуже, чи досягнув він успіху, бо це вдалося мені.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

— Гадаю, він зазнав невдачі, — пояснив я. — Загинув до того, як устиг полагодити старий Лабіринт. Коли я побачив наближення бурі — навіть трохи потрапив під неї, — то збагнув, що, мабуть, не зможу вчасно прибути сюди з Каменем, який батько надіслав мені після своєї спроби. Бранд увесь час намагався його забрати в мене — щоби створити новий Лабіринт, як стверджував він. Згодом це підказало мені ідею. Коли я побачив, що поразка неминуча, то скористався Каменем, аби створити новий Лабіринт. Це було найскладніше з усього, що мені доводилося робити, але все вдалося. Коли ця хвиля мине, світ має триматися купи, байдуже, виживемо ми чи ні. Бранд украв у мене Камінь, щойно я завершив створення Лабіринту. Оклигавши після Брандового нападу, я зміг скористатися силою Лабіринту і спроектувати себе сюди. Тож Лабіринт досі є, що б там не трапилося.

— Але, Корвіне, що як батькові усе вдалося? — запитала вона.

— Не знаю...

— Наскільки я розумію з того, що розповідав Дворкін, — втрутився Блейз, — два окремі Лабіринти не можуть існувати в одному всесвіті. Ребму та Tip-на Ноґт не беремо до уваги, адже вони — відображення нашого Лабіринту...

— І що може трапитися? — запитав я.

— Гадаю, відбудеться розкол, створення нового буття — десь.

— А як це вплине на наш старий Лабіринт?

— Або тотальна катастрофа, або нічого не відбудеться, — відказала Фіона. — Можна аргументувати обидва варіанти.

— Отже, ми повертаємося туди, звідки почали, — підсумував я. — Або скоро все розпадеться на шматки, або ж триматиметься купи.

— Здається, так, — погодився Блейз.

— Це не має значення, якщо ми не дамо ради хвилі, що суне на нас, — нагадав я. — А вона суне.

Я знову перевів погляд на поховальний кортеж. За труною з'являлися все нові вершники, а за ними крокували барабанщики. Знову прапори, смолоскипи і довгі лави піхотинців. Спів досі долинав до нас, і далеко, далеко над прірвою видно було, що процесія нарешті дійшла до темної цитаделі.

«...Я так довго ненавидів тебе, дорікав стількома речами. Тепер усе закінчилось, і від цих почуттів нічого не зосталося. Натомість ти хотів бачити мене королем, на посаді, якій — тепер це розумію — я не пасую. Зрештою, усвідомлюю, що таки щось значив для тебе після цього всього. Я ніколи не розповім про це іншим. Достатньо знати самому. Але я ніколи більше не зможу думати про тебе так, як раніше. Твій образ уже тане. Там, де мало бути твоє обличчя, я бачу Ґанелонове. Він був моїм супутником. Заради мене ризикував головою. Він був тобою, але іншим тобою — таким, якого я не знав. Скількох дружин і ворогів ти пережив? Чи багатьох друзів мав? Гадаю, ні. Але є ще стільки всього, що нам невідомо про тебе. Ніколи не думав, що побачу, як ти вирушаєш за межу. Ґанелоне — батьку — старий мій вороже і друже, прощавай. Ти приєднаєшся до Дейдри, яку я любив. Свою таємницю ти зберіг. Спочивай з миром, якщо така твоя воля. Віддаю тобі зів'ялу троянду, яку проніс крізь пекло, кидаючи її в провалля. Залишаю тобі троянду і перекручені барви неба. Мені бракуватиме тебе...»

Нарешті довга процесія завершилась. Останні маршовики виринули із завіси та пішли геть. Досі палахкотіли блискавки, періщив дощ і гуркотів грім. Але ніхто з учасників процесії не намок. Стоячи на краю прірви, я спостерігав, як вони йдуть. На моїй руці лежала долоня. Не знаю, як довго вона була там. Тепер, коли кортеж пройшов, я збагнув, що грозовий фронт і далі насувається.

Обертання неба огорнуло нас іще похмурішою темрявою. Зліва долинали голоси. Здається, там уже давно розмовляли, але слів я не чув. Тоді я збагнув, що тремчу і ледь стою на ногах, бо все тіло болить.

— Іди й відпочинь, — сказала Фіона. — Родина і так надто зменшилась як на один день.

Я дозволив їй відвести мене від провалля.

— А що це змінить? — запитав я. — Як гадаєш, скільки часу в нас іще є?

— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати, — відказала вона. — Перейдемо темним мостом до Дворів. Ми вже пробили їхню оборону. Гадаю, так далеко буря не зайде. Тут її може зупинити провалля. У будь-якому разі ми маємо попрощатися з татом.

Я кивнув.

— Здається, нам не зостається іншого вибору, як бути вірними обов'язку до кінця.

Я ліг на землю і зітхнув. Тепер почувався ще слабшим.

— Твої черевики... — сказала вона.

— Так.

Вона зняла їх. Мої ноги пульсували від болю.

— Дякую.

— Принесу тобі чогось поїсти.

Заплющивши очі, я задрімав. Забагато образів танцювало в моїй голові, аби поєднати їх у цілісний сон. Не знаю, чи довго це тривало, але старий рефлекс розбудив мене через наближення коня. Над моїми повіками промайнула тінь.

Я розплющив очі й зауважив мовчазну закутану вершницю. Вона роздивлялася мене.

У відповідь я глянув на гостю. В її поставі не було нічого загрозливого, але холодний погляд світився неприязню.

— Тут лежить герой, — сказав тихий голос.

Я не відповів.

— Я б могла легко вбити тебе просто зараз.

Тоді я впізнав голос, досі не маючи гадки, звідки в ньому стільки люті.

— Я натрапила на Борела, коли той помирав, — сказала вона. — Він розповів, як безчесно ти його