Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Закінчивши на оптимістичній ноті останню главу, мала великі сумніви стосовно подальшого викладання історії, оскільки в Україні, невдовзі, почнуть відбуватись події, котрі кожен житель країни буде сприймати через призму свого світогляду.

Все вирішив відеодзвінок до головних героїв: їхні усміхнені обличчя переконали мене, що писати і викладати епілог таки потрібно і хоча б схематично описати події, котрі відбудуться з ними і їхніми близькими протягом наступних років до сьогоднішнього дня — 6 травня 2020 року. 

Перші тижні Злата досліджувала нові володіння. Було радісно і незвично почуватися господинею нового гарного будинку, зробленого в скандинавському стилі: величезні панорамні вікна були всюди, а з боку ріки вони йшли з першого поверху на другий суцільною скляною конструкцією під дах. Колір віконних рам був підібраний в один тон з каменем і дерев'яним брусом, що декорували білосніжний фасад. Було “забагато скла”, як сказав Жека, попросивши оглянути проект, на що Артур лише усміхнувся і сказав, що йому подобається, а на зауваження про майбутні тепловтрати сказав, що не збирається економити на якості склопакетів. Так само, як не економив і на розетках. Як сказав виконроб, головна ознака того, що будинок будують для себе — розеток багато, а якщо на продаж — по мінімуму. Цей будинок точно будувався для СЕБЕ.

В тому ж стилі — гостьовий будинок і маленький пляжний, біля води, з великою відкритою терасою, де влітку можна буде ставити шезлонги, котрі дядько Олег на момент приїзду ще не привіз, привезе навесні. З дерев на ділянці лишився великий волоський горіх, по якому будуть любити лазити хлопці, а також декілька фруктових дерев і шикарна абрикоса, під якою Артур любитиме працювати в теплу пору року. Висадять ялівець і розкладуть валуни, як Артур і хотів. Залишили ще частину землі під грядки чи квітник — на розсуд Злати. Альтанка з мангалом і помпейкою, як він давно мріяв.

Дядьки-архітектори і Ксенія попрацювали на славу. Звісно, нічого не пройшло повз пильне око Артура. Він вивчав кожну деталь і коли мав сумніви — радився зі Златою, але в цілому він точно знав, який кінцевий результат його задовольнить, і стежив за тим, як все до того йшло.

Ввечері другого дня Артур розпалив камін, котрий був зроблений по системі графа Рамфорда (в інших джерелах — Румфорда), що був одразу джерелом світла, тепла і, одночасно, позбавляв приміщення зайвої вологи, слугуючи відмінною витяжкою. Артур дуже хотів камін. Передивився багато видів і конструкцій, зупинивши свій вибір саме на Рамфорді. Великий, відкритий, біля нього вони будуть дуже часто збиратися прохолодними вечорами родиною і з гостями, особливо першої зими після їхнього приїзду, коли снігу навалить дуже багато, і в багатьох населених пунктах тривалий час не буде електропостачання. На їхньому даху завбачливо були розміщені сонячні панелі, і освітлення вони мали, але для опалення й приготування їжі камін підходив ідеально, створюючи ту саму незабутню атмосфери “зими за містом”.

Діти в той вечір заворожено спостерігали за вогнищем, зацікавлено наближаючись і з побоюванням задкували до захисту батьківських рук. Богдан був чорнявий, Ярослав — темно-русявий, обоє — кароокі, галасливі бешкетники, котрі притихли від близькості небезпечної стихії вогню. Хлопчики заснули, спостерігаючи за полум’ям і, віднісши дітей до їхніх ліжечок, Артур запропонував не йти до спальні, а залишитися тут. Звісно, не просто так залишитися. Його наміри дуже красномовно читалися в погляді — Злата не заперечувала. Біля каміну вона ще ніколи не кохалася...

Виїхавши велосипедом за продуктами наступного дня до місцевого магазину, зробленого на зразок великих маркетів, Артур почув, як місцеві бабусі зі знанням справи говорили між собою, що в будинку під лісом останні дві ночі світилося — хтось туди приїхав. Але якось все там тихо, не галасують. По версії однієї — це якийсь бандюк збудував собі “для хтивих розваг хатинку”, по версії іншої — якийсь депутат для тих же цілей. "Джипи ганяли постійно туди-сюди, коли йшло будівництво" (Ромен, Тоха і Міха — в них не були автівки Jeep, просто позашляховики, але для бабусь то було несуттєво), а потім вони зійшлись у думці, що депутати і бандюки — одне й те ж саме. “Нормальні в депутати не йдуть”. Його розвеселила ця розмова, він усміхався, оминаючи бабусь у магазині.

Маркет був досить великий і просторий, з пристойним асортиментом товарів, певно, власники нормально вклались у нього. Касирка нагородила його пильним поглядом, коли він викладав продукти з кошика. Звичайно, його персона не могла залишитися непоміченою, але питань жінка в той раз не задавала.

Під час наступного його візиту вона поцікавилася, чи це він в гості до когось приїхав, чи проїздом заглядає до них. Бо всіх знає, а його бачить вдруге.

— Повернувся додому, — сказав він, усміхаючись.

— А чий це ви такий будете? Щось я не пригадую схожих у нас…

— Ми збудували тут будинок і переїхали.

— Збудували? — касирка подумки прокрутила весь перелік збудованих будинків останнім часом і питально поглянула на Артура. — Це отам на виїзді чи біля школи?

— Під лісом, — сказав Артур складаючи відскановані покупки у велосумку. Жінка здивовано поглянула на нього, черга за ним затихла.

— Під лісом? — перепитала касирка.

— Так, під лісом.

— А казали… — вона зацікавлено розглядала його і, коли погляд натрапив на обручку, запитала. — А ви сам чи…

— З дружиною і дітьми, — він простягнув їй картку для розрахунку. Коли оплата пройшла, він взяв картку і, усміхнувшись, додав. — Дякую, до побачення, ще побачимося.