Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Але, бачте, він безробітний. Хто його зна, як воно дальше буде.

— Та це, знаєте, таке діло, що сьогодні робить, а завтра ні. Вийшла за комісара, а завтра його скинули. І навпаки — вийшла за безробітного, а він влаштувався на гарну посаду. Ми про це теж думали. А тому й готуємось, поки працює. Купимо будиночок, меблі, крім цього, одежу купуємо. Ось я собі пальто купила. — Вона показала каракулеве пальто. — Знаєте, скільки коштує?

— А скільки?

— Сімсот п’ятдесят карбованців. — Зіна тільки головою похитала, а в чорних очах замиготіла злість. Далі Тоня показала блузки, сукні шовкові, крепдешинові, батистові, маркизетові, крім цього, матерію, цілу до шиття, сукно, атлас…

— По-моєму, ви щасливі, — сказала Зіна й трохи подумала. — А де ж ви візьмете грошей на будинок? Це ж треба мати багацько грошей.

— Я не знаю… Казав Толя, що купимо. А раз він каже, то на щось надіється. Певне, через ДПУ позичить у банку.

— Добре вам, а я бідую.

— Служите де-небудь? — спитала Тоня.

— Ні, вчусь, і знаєте де? В панчошній. Мати торгує, так і перебиваємось.

— Ходімте сьогодні в театр?

— О, голубко, я навіть не обідала сьогодні, — сказала Зіна.

— У мене є. Та й я не обідала, ходімте, мабуть, обідати. — Любо! — гукнула Тоня в двері. — Самовара не треба ставити.

Одяглись і пішли в ресторан.

Анатоль самітньо позіхав у ліжку, а Людмила щось шила коло машини руками. Хтось постукав, і Анатоль укрився з головою, бо не одягнений. Грубі чоловічі голоси попросили його одягтись. Він побачив перед собою двох військових. Вони попросили його йти за ними. Людмила встала, й шитво впало додолу.

Анатоля повезли до Харкова. В районі на Анатоля склали протокола, й коли йому сказали, що він обвинувачується в отруєнні своєї дружини, то він зблід, став як укопаний і довго дивився в одну точку. Йому пригадалася Тоня з благальними очима, заплакана Тоня, що приїздила до Криму й, одержавши не до неї листа, й слова не сказала, що вона його отримала. Вона благала його, щоб він не їхав, а він навіть не сказав їй до побачення, грюкнув дверима й поїхав. Це ж вона, бідна, ображена його ставленням, щось собі зробила. Анатоля посадили до бупру, поки виясниться справа. Анатоль засумував і знову почав думати про смерть. А думки в нього були бистрі й гарячі. Як би то там не було, він порівнював себе з усіма. Кожна людина має гріхи й риски честі. Кожна людина має радісні хвилини і трагедію. Кожна людина хоч коли-небудь у житті знаходила гроші або якусь цінну річ. І найжахливіше те, що доводиться заплющити очі.

Через місяць було встановлено, що дружину Анатоля отруєно саме тоді, як його не було в Харкові. Але експертиза запевнює, що, крім отруєння, на шиї в Тоні виявлено сині плями. Очевидно, її ще й задушено. Анатоля під розписку звільнили з-під варти. Опинившись на волі, він насамперед забіг до голяра. Тут він побачив у дзеркалі, що дуже схуд, і коли йому намазано вуса й бороду, то він був подібний до сивого дідуся.

— Десь я вас бачив, — сказав голяр, поголивши, і Анатолеві тьохнуло серце. Йому вже так і здавалося, що його скрізь шукають, стежать за ним.

— Не знаю, де ви мене бачили?.. Можливо, десь і бачили. — Сказавши це, Анатоль тикнув голяреві 20 копійок і вибіг. Був вечір. Вулиця залита електричним світлом. Наче сотні шматочків сонця бризкали своїм промінням, що злилися в одне велике сяйво. Йдучи, він зустрів Зіну.

— Ой, як ви схудли, що з вами? — сказала вона, не вітаючись. Через своє горе Анатоль уже не був такий соромливий до Зіни.

— Знаєте, в мене таке нещастя, таке горе…

І він їй розповів усе. Йому сіпнулись губи, і в очах мигнув якийсь вогник. Вони обоє трохи помовчали. Анатоль втупився в землю.

— А справді, яке нещастя, мені самій сумно робиться. Мені вас так шкода. — Анатолеві стало трохи легше. Дівчина, яку він так давно любить, шкодує його.

— Ходімте, трохи мене проведете, — сказав Анатоль.

— Так, я трохи пройду з вами, хоч і спішу. — Але вона пройшла не трохи, та навіть зайшла й до кімнати й скинула пальто. В кімнаті Анатолеві зробилось так важко, що коли б він був сам, то розридався б; але тут дівчина, і він стримав себе. Він з острахом оглядав кімнату, і коли забачив у гардеробі Тонин одяг, особливо чорне каракулеве пальто, що сумно, як живе, висіло, йому наче на мить зупинилось серце. Він швидко зачинив гардероб і в дзеркальних дверцях його побачив своє обличчя, біле, як борошно.

— Господи, який ви блідий… — тужно сказала Зіна. — Вам треба свіжого повітря…