Читати книгу - "Битва королів"

вас уранці, вдень і ввечері, мій коханий лорде,— писала вона,— і рахую дні, коли ви знов розділите зі мною ліжко. Вертайтеся до мене чимшвидше, і я подарую вам ще багато законних синів, які замінять вам любого Домерика та правитимуть у Стархфорту після вас». Арія уявила в колисці кругленьке рожеве немовля, всіяне кругленькими рожевими п’явками.

Вона принесла лорду Болтону вологого рушника, щоб обтерти м’яке безволосе тіло.

— Я теж хочу послати листа,— сказав лорд колишньому мейстру.

— Леді Волді?

— Серу Гелману Толгарту.

Гонець від сера Гелмана прибув два дні тому. Толгарти захопили замок Дарі, після недовгої облоги прийнявши від ланістерівської залоги капітуляцію.

— Напишіть йому, щоб усіх бранців узяв на мечі, а замок спалив іменем короля. А тоді хай з’єднає сили з Робетом Гловером і виступає на схід, до Сутінь-долу. Це багаті землі, яких майже не торкнулися бої. Час їм уже спробувати війни. Гловер утратив замок, а Толгарт — сина. Нехай помстяться на Сутінь-долі.

— Я підготую листа вам на печатку, мілорде.

Арія зраділа, почувши, що замок Дарі спалять. Саме туди її привели після її сутички з Джофрі, саме там королева змусила її батька вбити Сансину вовчицю. «Він заслуговує на спалення». Проте їй хотілось, аби Робет Гловер і сер Гелман Толгарт повернулись у Гаренхол: вони так поспішно виступили звідси, що вона й не встигла вирішити, чи варто їм довірити свою таємницю.

— Сьогодні я поїду на полювання,— оголосив Руз Болтон, поки Кайберн допомагав йому вдягати підбиту ватою шкірянку.

— А це безпечно, мілорде? — поцікавився Кайберн.— Три дні тому на людей септона Ата напали вовки. Забігли просто в табір, за п’ять ярдів од багаття, і зарізали двох коней.

— Саме на вовків я й полюватиму. Я від цього виття вже ночами спати не можу,— Болтон застебнув ремінь, припасовуючи підвішені на ньому меч і кинджал.— Подейкують, що колись на півночі великими зграями, сотнями, бігали деривовки, які не боялися ні людей, ні мамонтів, та було це давним-давно і в іншім краї. Дивно, що звичайні вовки на півдні так знахабніли.

— Лихі часи породжують лихих істот, мілорде.

Болтон вищирив зуби в подобі посмішки.

— Невже такі лихі часи, мейстре?

— Літо скінчилось, а в королівстві — четверо королів.

— Один король може і справді бути лихим, але четверо? — стенув Болтон плечима.— Нан, неси плащ! — (Арія подала йому плаща).— В покоях до мого повернення щоб було чисто й прибрано,— звелів їй Болтон, застібаючи плаща.— І подбай про листа леді Волди.

— Як зволите, мілорде.

Лорд з мейстром залишили кімнату, навіть не озирнувшись на Арію. Коли вони пішли, вона підхопила листа та вкинула в коминок, помішавши коцюбою дрова, щоб розгорівся вогонь. У неї на очах пергамент скрутився, почорнів і спалахнув. «Якщо Ланістери скривдять Брана чи Рикона, Роб їх усіх повбиває. Він ніколи не прихилить коліна, ніколи, ніколи, ніколи. Він не боїться нікого!» В димар полетіли пелюстки попелу. Арія присіла біля вогню, крізь пелену гарячих сліз спостерігаючи, як вони піднімаються. «Якщо Вічнозиму і справді більше немає, невже оце — тепер моя домівка? Я й досі Арія — чи лишуся простою служницею Нан навіки-віків?»

Кілька наступних годин вона прибирала в покоях лорда. Вимела старий очерет і насипала свіжого, з приємним запахом, розпалила в коминку багаття, поміняла простирадла і збила перину, з убиральні винесла повні горщики й вичистила їх, відволокла пралям оберемок брудного одягу, а з кухні принесла миску хрустких осінніх грушок. Закінчивши в покоях, вона спустилася сходами на півпрольоту, щоб повторити все спочатку у великій світлиці — просторій кімнаті, де завжди гуляли протяги, а місця було стільки, як у залах замків, трохи менших за Гаренхол. Свічки вигоріли дотла, тож Арія їх замінила. Під вікном стояв велетенський дерев’яний стіл, на якому лорд писав свої листи. Вона позбирала книжки, поміняла свічки, охайно порозкладала пера, чорнило й віск до печатки.

Згори на паперах лежав чималий потертий овечий пергамент. Арія хотіла була його згорнути, коли увагу її привернули кольори: синій позначав озера й ріки, червоні крапки — замки та міста, зелений — ліси. Тож вона його натомість розгорнула. «Землі Тризуба» — писалося витіюватим шрифтом унизу карти. На схемі були землі від Перешийку до Чорноводого Бурчака. «Ось Гаренхол на вершечку великого озера,— збагнула вона,— але де ж Річкорин?» І тут вона його побачила. «Не так уже й далеко...»

Коли вона закінчила, було щойно по обіді, тож Арія вирушила у богопраліс. Обов’язки чашниці лорда Болтона були значно легші, ніж у Віса чи Каправого, тільки вимагали вдягатись як паж і митися частіше, ніж їй хотілося. Мисливці ще кілька годин полюватимуть, тож у неї буде трохи часу повправлятися з «голкою».

Арія рубала березове листя, поки розщеплений кінець поламаного держака від мітли не став липкий і зелений.

— Сер Грегор,— видихала Арія.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький.

Крутнувшись, вона стрибнула і, балансуючи навшпиньках, розмахувала «мечем», збиваючи в повітря соснові шишки.

— Лоскотун,— викрикувала вона,— Гончак, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Перед нею маячів окоренок дуба, і вона зробила випад і штрикнула його, крякаючи:

— Джофрі, Джофрі, Джофрі.

Руки й ноги в неї були поцятковані плямами сонячного світла й тіней від листя. Коли вона врешті зробила паузу, то вся вже зросилася потом. П’ятку на правій нозі Арія обдерла до крові, тож застигла перед серцедеревом на одній нозі, вітально здійнявши «меча».

— Валар моргуліс,— сказала вона до давніх богів Півночі. Їй подобалося звучання цих слів, промовлених уголос.

Перетинаючи двір дорогою в лазню, Арія помітила крука, який, кружляючи, спускався до гайворонника, й подумала: звідки він прилетів і яку звістку приніс? «Може, це від Роба: повідомити, що про Брана й Рикона це все неправда». Вона з надією закусила губу. «Якби я мала крила, то сама полетіла б у Вічнозим і пересвідчилася. І якщо це таки правда, я полетіла б геть, полетіла ген за місяць і осяйні зорі, щоб на власні очі побачити все, про що розповідала в казках стара Нан: драконів, морських чудовиськ і Титана Браавоського, й не верталася назад, поки не схочу».

Мисливці повернулися під вечір з дев’ятьма убитими вовками. Семеро були дорослі — великі сіро-коричневі звірюки, дикі й дужі, що в посмертнім вищирі оголили довгі жовті зуби. Та решта двоє були ще вовченятами. Лорд Болтон наказав зі шкур пошити йому покривало на ліжко.

— У вовченят