Читати книгу - "Шантарам"

столом, хто ніколи не вбивав людей,— ні холоднокровно, ні під впливом афекту. Навіть Ендрю, приязний і говіркий хлопчина, стріляв зі своєї «берети» в загнаного у глухий кут ворога і розрядив усю обойму в груди одного з бандитів Абдула Гані, поки той не помер і двічі, й тричі, як любив говорити Санджай.

І в ту мить ці відмінності поміж нами здавалися мені непереборними, такими, що набагато перевершують ті численні навички, схильності й устремління, які нас об’єднували. Поки ми сиділи за цим довгим столом в «Тадж-Махалі», я дедалі більше віддалявся від них, вони ставала все більш чужими мені. Амір розповідав свої історії, я кивав, усміхався і старанно сміявся разом з усіма, а тим часом дедалі глибше поринав у відчай. День, що так добре розпочався й обіцяв бути таким гарним, пішов шкереберть завдяки однісінькій Салмановій фразі. У залі було тепло, але я тремтів від холоду. Я був голодний, але не міг їсти. Я серед друзів у великому людному ресторані, але я був самотній, як муджагід на гірській вершині, що вартує в ніч перед битвою.

І тут я побачив, що до ресторану ввійшла Лайза Картер. Вона обстригла свої довгі біляві коси, і нова коротка зачіска дуже їй личила. Її костюм — вільна блуза і шаровари — був її улюбленого ясно-блакитного кольору, та й сонцезахисні окуляри були теж блакитної барви. Вона виглядала як істота, виткана зі світла,— з чистого білого світла в блакитній небесній височині.

Я інстинктивно підвівся і, вибачившись перед колегами, попрямував до неї. Побачивши мене, вона розкрила назустріч мені; усмішка, що осяяла її обличчя, була широка, мов надія азартного гравця. Лайза відразу зрозуміла, що зі мною щось не так. Вона торкнулася мого обличчя, провівши пальцями по шрамах,— немов сліпець, що читає на дотик рельєфні літери,— потім узяла мене під руку і вивела у фойє.

— Не бачила тебе Бог знає скільки тижнів,— сказала вона.— Що з тобою?

— Нічого,— збрехав я.— Ти хотіла попоїсти?

— Ні, просто випити кави. Я живу тут в одному з номерів у старому крилі з вікнами на Браму. Номер великий, а краєвид коштує мільйони доларів. Номер на три дні, поки Летті веде переговори з одним продюсером. Це люб’язність з його боку... одне слово, кіноіндустрія.

— І які успіхи в цій галузі?

— Грандіозні. Летті просто в захваті. Вона домовляється зі студіями і антрепренерами. У неї це краще виходить, ніж у мене. З кожним разом вона укладає дедалі вигідніші контракти. А я займаюся туристами. І мені самій це більше подобається — зустрічатися і працювати з ними.

— І ще тобі подобається, що врешті-решт вони виїжджають, якими б чудовими вони не були, так?

— Так, точно.

— А як Вікрам? Я не бачив його відтоді, як зустрічався востаннє з тобою і Летті.

— Нудьгує. Ти ж його знаєш. У нього тепер дуже багато вільного часу. Йому бракує його каскадерських трюків. Вони у нього таки добре виходили, та Летті так непокоїлася, коли він виплигував на ходу з вантажівок і проламувався крізь зачинені вікна й інші загороди! Вона страшенно боялася за нього і змусила кинути цю справу.

— І чим же він займається?

— Він у нас тепер великий начальник — щось на кшталт виконавчого віце-президента компанії, яку ми організували,— Летті, Кавіта, Карла з Джитом і я...— Повагавшись, вона додала: — Вона питала про тебе.

Я мовчки дивився на неї.

— Карла,— пояснила вона.— Вона хоче зустрітися з тобою.

Я знай собі мовчав, з утіхою наглядаючи за тим, як міняються емоції на тлі м’якого ландшафту її вродливого обличчя.

— А ти бачив, як він виконує свої трюки? — спитала вона.

— Вікрам?

— Так. Він виконав цілу купу різних трюків, поки Летті це не прикрила.

— Та ні, я був дуже зайнятий. Але мені хочеться побачитися з ним.

— А що ж тобі заважає?

— Побачуся. Я чув, він вештається біля Колабського ринку, але я давно не зазирав у «Леопольд». Я багато працюю, навіть ночами, і просто... був зайнятий.

— Я знаю,— м’яко відгукнулася вона.— Можливо, навіть дуже зайнятий, Ліне. Ти виглядаєш не дуже гарно.

— Намагаюся підтримувати форму,— силувано всміхаючись, зітхнув я.— Через день ходжу на бокс або карате. Куди вже більше.

— Ти ж знаєш, що я не про те...

— Авжеж, знаю. Слухай, я, напевно, тебе затримую?

— Ні.

— Справді? — запитав я з силуваною посмішкою.

— Я хочу поговорити з тобою ще, але тільки не тут, а у себе в номері. Я замовлю каву просто туди. Гайда.

Вона мала рацію: краєвид був пречудовий. Видно було, як гойдаються на хвилях пороми, що перевозять туристів на острів Гарапурі.

Сотні дрібніших суден орали носом хвилі та кланялися, мов птахи, що чистять пір’їни, а вдалині бовваніли велетенські сухогрузи, прикуті до обрію. Під високою кам’яною аркою Брами Індії і навколо неї звивалися барвисті гірлянди туристів.

Лайза скинула туфлі й сіла на ліжку, схрестивши ноги. Я примостився на краєчку поряд з нею, з цікавістю роздивляючись шпарини в підлозі. Ми мовчали, слухаючи звуки, що долинали в кімнату з морським вітерцем. Штори напиналися наче вітрила, а потім з легким шурхотом спадали.

Потім вона глибоко вдихнула повітря і сказала:

— Я вважаю, що ти повинен жити зі мною.

— Гм. Це...

— Будь ласка, вислухай мене! — урвала вона мене, піднявши долоні.

— Я просто не думаю...

— Ну будь ласка!

— О’кей,— посміхнувсь я, зручніше вмостившись на ліжку.

— Я знайшла непогану квартиру. У Тардео. Я знаю, ти любиш Тардео. Я теж люблю. І я упевнена, що квартира тобі сподобається, тому що ми обоє любимо таке житло. І взагалі, я хочу сказати, що нам з тобою подобаються ті самі речі. У нас багато спільного. Ми обоє відмовилися від наркотиків. А це неабищо, ти сам знаєш. Це мало кому вдається. Але у нас з тобою це вийшло — й у тебе, й у мене,— і це тому, що ми з тобою схожі. Нам з тобою буде добре, Ліне. Ми будемо... добре жити.

— Бачиш, Лайзо, я не можу стверджувати, що кинув наркотики...

— Ти кинув, Ліне.

— Я не упевнений, що ніколи більше не доторкнуся до них.

— Але тим більше важливо, щоб хтось був поряд, як ти не розумієш? — благально мовила вона, мало не