Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— Я ж тебе не силувала мене брати, Толю… і ти ж дав слово, що не згадуватимеш про це… Я не винувата, Толю… — Вона плакала. Але це й було найболючіше його місце. Він згадав якогось першого Тониного мужчину, й це його зірвало. Він не попрощався з Тонею, грюкнув дверима й вийшов із кімнати. Тоня як стояла біля рояля, так і впала на нього, рявкнувши клавішами. Анатоль поїхав до Людмили. Білгород — місто невеличке, й неважко було знайти Людмилу. Будинок її був край міста, в якомусь болотяному з вибоями місці, й це надало Анатолеві сміливості. Значить, Людмила бідна, коли живе в такому місці. Але вона гордо й незадоволено зустріла Анатоля. Вона сиділа за машинкою й щось шила. На столі жужмом голуба й чорна матерія, а на підлозі шматки матерії та ниточки. Кімната невеличка, прикрашена кількома картинами. Залізне односпальне чорне ліжко з голубою ковдрою, одна подушка, прикрашена мережевою накидкою, і в кутку ліжка старенький невеличкий гардероб. Людмила не сподівалася гостя, й хата була незаметена. Сама вона одягнена в стареньку спідничку з чорними ґудзиками збоку та в біленьку блузку без рукавів. Вона обернулась до Анатоля японським прорізом очей, не відповіла на привітання й сказала:

— Чого ви приїхали?

Він розгубився од такого запитання, як скинув картуза, так і тримав урівень із головою, не знаючи, на що його почепити й де подітися самому. Нарешті він вимовив:

— Адже ж ви мене хотіли бачити?

Тоді Людмила встала, порилася в своїй торбинці, дістала Анатолевого листа й подала йому.

— Ви забули моє ім'я, містер.

Він прочитав адресований Тоні лист і зовсім спантеличився. Йому хотілось одчинити двері і втекти. Він бігав очима по кімнаті, шукаючи в чому-небудь порятунку. Знайшовши вільного стільця, сів на нього й безглуздо усміхнувся. Тепер йому зрозуміло, чого Тоня була така смутна, чого вона приїхала й чого знала, що він їде не за справами, а до дівчини. Людмила не звертала ніякої уваги на його присутність, зозла шуміла своєю машиною, а він тим часом знайшов що сказати.

— Тут трапилось непорозуміння…

— Так, я знаю. Ви прислали мені листа, що написали дружині, і ручуся головою, що того, що написали мені, послали дружині.

На це Анатоль єхидно усміхнувся.

— Ні, не це… Я тепер пригадую, в чому річ. Я зовсім вам не писав листа… Це мій товариш устругнув таку штуку. Зроблено навмисне, щоб зробити мені неприємність. А не писав я вам, бо мав на увазі приїхати. А товариш скористався адресою, що лежала в мене на столі, устругнув таку штуку. Тепер я пригадую, як він казав, дивившись на адресу: оце узять, каже, та й послати. Я ніколи не думав, що він здатний на такі штуки… Даремно ви мене обвинувачуєте… зовсім даремно. — І з цими словами він устав і підійшов до Людмили.

— Я на крилах летів до вас, і така зустріч. Але уявіть собі, як легко можна поставити людину в ідіотське становище… і єсть же мерзотники на світі, що так і пильнують, щоб зробити людям зле.

Людмила серйозно подивилась Анатолеві в вічі.

— Це правда, що вам так зроблено? Це не ви писали? Це не до дружини лист? Ви не переплутали адреси?

— Слово честі, не я писав, Людонько… Слово честі, не я.

Тоді Люда встає і цілується з Анатолем.

— Бідний, — сказала Людмила. — А я на нього так напалась. Пробач мені, Толю!

— Та нічого… ти зі свого боку права. Якби це на мене, я так само зробив би, як і ти. Навіть вигнав би.

Людмила перестала шити, повкладала все в гардероб і стала замітати хату.

— Ну, ось дивись, як я бідно живу. Оце все моє багатство. Роздягайся!.. Я зараз чаю поставлю.

Анатоль взявся в боки, схилив голову набік і не то зо страхом, не то з болем подивився на Людмилу. Вона аж перестала замітати, глянула на нього й чекала, що він скаже.

— Ну, як тобі подобається?.. Бий мене! кусай! Ріж, бий в цю мою дурну пришелепувату голову! Бий в цю погану порожню коробку… — Він пальцем бив себе по лобі.

— Що таке? — нетерпляче спитала Людмила.

— Купив тобі шоколаду, цукерок, вина, і це все забув у трамваї, як уставав…

У Людмили аж слинка потекла.

— А справді, шкода… як же так?

— А отак, устав і пішов, а пакуночок лишився. Ну, чорт його бери. Одягайся, підемо у кафе чай пити…