Читати книгу - "Острів Білої Сови"

з пологами. На ранок Ісус уже лежав у колисці зі шкури карибу, причому туго запеленаний, за індіянським звичаєм, ступнями ніг досередини. Саме так місцеві пеленали дітей, розвиваючи в них клишоногість, аби в дорослому віці їм було легше ходити у «снігових черевиках».[2] Навколо колиски стояли індіянські діти, розглядаючи німб над головою Ісусика.

Режисер вніс іще одну поправку в Софіїн текст: оскільки карибу ніколи не зможе зі своїми рогами залізти в тіпі, то всі тваринки чемно стояли серед лісу, символізуючи те, що дика природа скорилася перед лицем народженого Бога.

«Тріє царі», яких вигадала Софія, були залишені без змін. Вождь індіянського племені в автентичному шкіряному одязі, французький трапер у лисячій шапці з хвостом на потилиці і британський співробітник посту «Hudson Bay Company» прийшли перевідати Ісуса з «дарами»: шкурами карибу, хутряними шкурками і вовняним фірмовим пледом «Hudson Bay Company».

Як і в Софіїному «оригіналі», фінальна сцена була пасторальною — всі співали різдвяну пісеньку: індіянські діти, колисаючи Ісуса, собаки — обійнявшись із карибу, британець, побратавшись із французом, Йосип — з індіянським вождем. Марія не обнімалася ні з ким, бо вона співала сольну партію.

Софія від зворушення пустила сльозу і довго аплодувала артистам у порожній церкві.

Ті кланялись, а під час останнього поклону з Марії впала перука, і виявилося, що це не вона, а він. І лише тоді Софія помітила, що всі артисти належать до чоловічої статі.

— Стоп, а що це у вас за гендерна нерівність? — обурилась вона.

— Яка нерівність?

— Гендерна. Де ваші жінки?

— Як де? На роботі. У нас жінки працюють, так що ніякої гендерної нерівності!

«Логічно!» — подумала Софія.

Після вистави її завели в маленький обшарпаний трейлер, де, як виявилося, розташувалася місцева «забігайлівка». Їй запропонували миску супу, салат із сандвічем і чашку кави. Вона не відмовилася.

За одним зі столиків сиділа старша жінка за кавою і курила.

Жінка уважно подивилася на Софію, а Софія — на неї. Відбувся містичний зоровий контакт.

— Ти вагітна, дитинко, — сказала жінка хрипким голосом.

Софія припинила жувати. «Хіба що від Брендана…» — подумала вона про себе і всміхнулася.

— Це дівчинка. Клаудія.

Поки Софія проковтнула пережований сандвіч, аби щось сказати, жінка зникла.

Софія дивилася на двері, які зачинилися за жінкою. На них була приліплена вицвіла і пожовкла від часу листівка із зображенням Матері Божої.

«Значить, Клаудія? А чому не Наомі?»[3] — тільки й устигла подумати Софія.

Наступного дня Софія знову пішла «на роботу»: сканувати метричні книги. Вона хотіла перевірити кілька нових імен з погляду генеалогії.

Як вона й підозрювала, батьки Моллі-Доллі також були родичами в четвертому коліні й «одружилися» невдовзі після народження близнят. Їхній шлюб було зафіксовано лише в «таємних книгах» під рубрикою «шлюби на віру».

Батьки Елен побралися до народження їхньої першої дитини. Запис було здійснено в офіційній книзі шлюбів. Виявилося, що вони не були родичами, чого і варто було сподіватись, адже Елен не була «Брендановою дитиною».

Помалу Софія пересвідчувалася, що так звані «Бренданові діти», за старим церковним шлюбним правом, були народжені в «інцестуальних парах». Хоча насправді ніхто з них (принаймні з тих, кого встигла дослідити Софія) не були споріднені вище четвертого коліна. Тобто старі англійські династичні шлюби, де нерідко між собою одружувалися кузени, були набагато більшим «злочином».

Місцева громада мала вигляд дуже ендемічної популяції. Тут кілька століть «життя варилося у власному соку». Священикам хоч-не-хоч, а доводилося миритися з цим. Першим, хто започаткував книгу фіксації «Бренданових дітей», був отець Патрик. Очевидно, він думав, що позашлюбні діти є меншим гріхом, аніж діти, народжені в результаті кровозмішування, тому за час його служби встановився такий порядок: спершу народжувалася «Бренданова дитина» (в офіційній книзі її записували як «позашлюбну», а в «таємній книзі» — як Бренданову), а після того її мама дуже швидко виходила заміж за чоловіка, який цю дитину «всиновлював». Насправді це був біологічний батько. Такі шлюби фіксувалися не в офіційній книзі, а в таємній, під рубрикою «шлюби на віру».

Ясно, що це була наївна хитрість з боку отця Патрика… Навіщо це йому було треба?

Відповідь на запитання містилася тут же таки, в таємній книзі «Бренданових дітей»: там лежали вирізки зі старих газет, у яких ішлося про нову на той час науку, що звалася «генетика», і про те, що сільські й рибальські громади, які століттями жили ізольовано, «є розсадниками інцестуальних зв’язків». У статтях пророкували, що в цих ізольованих громадах невдовзі почнеться виродження, що в них масово народжуватимуться потвори. Висловлювали в тих публікаціях іще радикальніші думки: всіх, хто народжувався в шлюбах ближче сьомого коліна, рекомендували ізолювати в спеціальні заклади і стерилізувати, щоб вони не мали потомства…

Зрозуміло, що отець Патрик, злякавшись за своїх прихожан, де шлюби між родичами в четвертому коліні були різновидом норми, запровадив звичай, за яким не одруження передувало народженню, а навпаки. І в усіх випадках позашлюбна дитина отримувала батька.

Софія погортала книгу, шукаючи запис про народження Джона Невічного. Їй це було особливо цікаво, адже Роберт дивувався, чому в цей період, протягом двадцяти років, не народжувалися «Бренданові діти». Відповідь виявилася дуже прозаїчною: всі ці двадцять років метричні книги вів інший священик, отець Джон, який, судячи з усього, не підтримав започатковану його попередником, отцем Патриком, традицію фіксувати «Бренданових дітей» і шлюби на віру в окремій книзі.

Він спокійно вкладав «кровозмішувальні» шлюби — або не стежив за родоводом, або вдавав, що не стежить. Це було в часи Великої депресії, коли людям було не до родоводів.

Отець Джон правив у парафії двадцять років. По тому з’явився отець Домінік, який відновив традицію, запроваджену отцем Патриком. Чому? Відповідь була тут же, в книзі «Бренданових дітей». Там лежав лист із Міністерства здоров’я з проханням надати звіт про те, скільки дітей на острові народжується від інцестуальних шлюбів. Далі в листі йшло пояснення намірів уряду розселити місцевих мешканців, якщо вони виявляться неблагодійними у плані кровозмішувальних зв’язків.

До листа було прикріплено копію відповіді пароха церкви святого Альфонса отця Домініка. Він писав: подібні шлюби колись подекуди траплялися, але відтоді, як він прийшов у цю парафію, він ретельно стежить за родоводами, інцестуальні шлюби не укладає і навіть може представити на доказ метричні книги. Природно, про таємні книги, де фіксувалася інша історія, він не згадав.

Отже, все потроху прояснювалося. Брендан потрібен був, аби захистити місцеву громаду, яка століттями жила своїм ізольованим і щасливим життям, від зовнішніх звинувачень і рішучіших