Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- «Треба розпитати в тих пастушків. Мені здається, вони знають набагато більше ніж розповідають, - розміркував дільничний. - І сьогодні ж, роздрукую фотознімки. Без них мені в районі не повірять. А взавтра поїду в місто і, обов’язково, доповім про все начальству».

      Уже  вечоріло, коли торохтливий і закіптюжений мотоцикл із двома слідопитами вкотився в село.

- Калина припала до вікна своєї хати й з-за фіранки, поглядом проводжала запилених поліцейських.

Розділ 15. Нічна рибалка

Вечоріло. Останні корови, ремигаючи і подзенькуючи дзвінками, повертались з пасовиська. На болоті, за селом голосно райкали жаби. Десь в траві, під ногами сюркотіли цвіркуни. Було тепло й, навіть, трохи парко. Вечірня прохолода ще не остудила гарячий літній день, але в повітрі вже було здорово.

 Назустріч череді корів їхали троє хлопчаків на велосипедах. Ровери[8] підскакували, подзенькуючи дзвониками, на стежці витоптаній худобою. Багажники  веломашин були нав’ючені рибальським спорядженням. Велосипедна валка рухалася у напрямку лісу. Усі троє, добре нам знайомі шукачі пригод: біляву, русяву й каштанову  чуприни підсвічувало передзахідне сонце.

- Як це тебе мати відпустила на ніч рибалити? – допитувався веснянкуватий у свого друга.

- Я сказав, що з нами Мишко й їдемо на Піщане озеро.

- Я то, промовчав. Сказав, що поїду до бабусі, у Грушівку, на два дні.

- А Надійка не видасть?

- Скажу, що побрехеньки розпускає. А взавтра й до бабусі заїду. 

  Попереду всіх, мовчки, їхав русявий. Він був найстарший і відчуття відповідальності за цю невеличку групу відбивалося на його обличчі.

- Треба було сказати правду, а то твій батько знову візьметься за пасок, - під кінець, втрутився він у розмову.

- Ага, та хіба він би мене відпустив? Після тієї зливи, батько заборонив навіть до дубняку ходити. Тобі добре, тебе кругом пускають.

  Хлопці під’їхали до лісу. Сонце ще не зайшло, але в хащах було вже досить темно.

- Може краще повернемо, а вранці вирушимо? – якось непевно, запитав Миколка, скоса позираючи на темний бір.

- Зранку саме клює. А коли ми, із дому, доберемося до озера, вже день буде. А в спеку риба не клює, - з авторитетом досвідченого риболова, сказав Мишко.

  Біля самого лісу дорога, як зміїний язик, розділилася надвоє. Мишко з розгону повернув наліво, та Василько його окликнув.

- Ми їдемо не туди!

- Ти ж сам казав, на Піщане.

- Це для конспірації. Поїдемо на Пустомитське болото, до Чорного озера.

- Мене б туди нізащо не пустили.

- Отож-бо, про що я й кажу: не пустили б! А, зате які вугрі там ловляться, а щупаки. Дядько Дмитро показував, майже метр завдовжки. Він казав, що такі вугри тільки в морі ловляться й ще в нас на Чорному озері.

- Я туди й удень не часто ходжу, а на ніч і поготів, - зупинився Мишко.

- Що, вже повні штани? А як ми тобі розповімо, що бачили там у грозу, то ти, мабуть зразу повернеш додому, ще й усім розпатякаєш.

- То ви в грозу на Пустомитському були?

- А то як же, - гордо відповів Василько. – І бачили там таке, ти б, мабуть, зі страху напудив.

- Васильку, ти що, мене за боягуза маєш? Я, здається, поклявся… -  Карась, ображено оперся на свого старенького велосипеда.

- Добре, вибач! - Поплескав по плечах друга, Василько. - Я знав, що ти не здрейфиш. Тоді слухай. Хлопці, навперебій стали розповідати Мишкові, свої пригоди на болоті. Той тільки скептично відмахувався.

- Та ну вас, казки якісь плещете.

 Василько не витримав і дістав із кишені золоту монету із зображенням ящірки.

- Глянь, а таке ти бачив? А ще, Професор дав нам «Каменя», що світиться. Той світляк Миколці відмітину на долоню поставив. Ти вже бачив той напис. Правда, хтось поцупив у нас «камінець» зі сховки і поніс сюди на болото, ми бачили велетенські сліди. Ми повинні той камінь відшукати.

- А що ваш Професор, відшукав такий скарб і за одним камінцем жалкує?

 Мишко із зацікавленням, став розглядати монету.

- Відай ще загубиш! – Василько забрав монету і заховав назад до кишені.

-  Той «камінь» магічний, так казав Професор.

- А де ж ваш хвалений Професор, чого не допомагає шукати «каменя»?

- Він був поранений, в нього стріляли бандити. Ми навіть не знаємо, чи він живий?

- А тих бандитів, про яких розповідали, не боїтеся? Раптом вони теж сюди повернуться? – єхидно запитав Мишко, йому якось і досі мало вірилося в розповіді друзів.

- Тю, дурний, вони давно в місті. Ми там їх бачили. Та й після того, як їх затягло в трясовину, навряд сюди їм захочеться повертатися, - запевнив його Василько.

- А скарб, якщо вони не встигли його забрати?..

- В ночі вони все рівно сюди не сунуться, а на ранок ми вже будемо вдома. Та й хто краще за нас знає дороги, хай спробують впіймати.

- Добре, їдемо! До ночі треба ще поставити курінь. А щоб задарма часу не гаяти, порибалимо.

 Хлопчаки повернули в сторону, де чіпляючись за верхівки дерев, сідало сонце й покрутили педалі, їдучи наввипередки.

  В цей час, на незначній віддалі від групи велосипедистів, пригинаючись до руля свого «Орлятка», їхала, намагаючись не відстати від хлопців, кирпата дівчинка. Одіта в захисний плямистий костюм,  голову її прикривав такий же плямистий  капелюшок, з під якого виглядали тугі косички. Дівчинка вже добряче втомилася, але відставати від рибалок не збиралася. Ті, так були зайняті розмовою, що не помічали переслідувачки.

Майже в сутінках, ватага велосипедистів виїхали на ледь помітне, закинуте посеред болота шосе. На небі вже зійшла перша зоря, коли хлопці вибралися на острів посеред баговиння. Вирішили облаштувати табір на острові й тут заночувати. Болото виглядало похмурим і загадковим у присмерках.

 Було враження, що саме з темної води Чорного озера,  висунув своє бліде лице повний місяць. Навіть жаби вляглися спати - перестали крекотати й тільки настирливі пискливі комарі не давали спокою.

  Хлопці заходилися майструвати куреня з гілок і очерету. І тут, у розпал будівельних робіт, до них долинув розпачливий крик. Друзі завмерли, спини їм обдало холодом жаху.

- Що б це могло бути ? – Зацокотів зубами Миколка. Усі