Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

Після кількох годин, проведених у неопалюваній кареті, чарівність особистої помсти зникла, особливо в порівнянні нинішнього дискомфорту з затишним домашнім кріслом і чашкою свіжозвареної кави.

Вона знову глянула за фіранки на ворота, що як раз відчинялися. Вийшов солдат у формі піхотинця. На жаль, як і всі попередні чоловіки, які відвідали лікарню того дня, він не відповідав критеріям, які вимагала Ельжбета.

Її друг-італієць, зростом 190 сантиметрів і вагою в сто кілограмів, здавався унікальним явищем, принаймні в цьому місті. Більшість чоловіків, яких вона знала, були ледь вищими за 160 сантиметрів, а хтось на голову нижчий за Джакомо вважався високим. Солдати царської гвардії завжди славилися своєю статурою і пропорціями тіла. Принаймні так було за часів Августа Товстого. У той час король мав саксонську гвардію, що складалася з велетнів, схожих на Казанову, не тільки високих, але й пропорційно збудованих і з приємними обличчями. Тепер, коли саксонські князі повернулися до Дрездена, і король змінився, здавалося, що в армії служать лише потвори.

Ельжбета навмисне вибрала вівторок для візиту в госпіталь, тому що кожного другого дня тижня гвардійці, що служили короні, лікувалися в госпіталі від гонореї та сифілісу за державний кошт. Обидві недуги були чи не найпоширенішими хворобами в армії. Ельжбета сподівалася, що в цій ситуації вона легко знайде людину, яка дозволить їй помститися Ізабеллі Гольштейн.

На жаль, наші очікування не завжди виправдовуються - з цією думкою вона нетерпляче закуталася в хутро.

– Графине, здається, у нас хтось є, – голос Антонія вивів її з невеселого настрою.

Жінка підвела погляд на обличчя дворецького, що вдивлявся у вікно карети ззовні. Слуга відійшов від вікна і вказав на чоловіка, що прямував до лікарні. Він носив форму і був відповідного зросту. Ельжбета вирішила, що кращого не знайде.

– Поговори з цим чоловіком, – наказала вона Антоні, тиснувши йому в руку таляр. – Щоб він сприймав тебе серйозно.

Дворецький, перестрибуючи через калюжі, побіг до великого чоловіка і перегородив йому прохід.

Гвардієць зупинився, здивований тим, що дворецький переслідує його.

Ельжбета спостерігала, як обличчя солдата, вульгарне, але не позбавлене лукавства, змінилося при вигляді срібла. Під час розмови гвардієць глянув у бік карети, але не побачив її обличчя, прихованого під вуаллю капелюха.

Ельжбета не сумнівалася, що чоловік погодиться на запропоновану домовленість. Гвардійці славилися своєю схильністю порушувати закон і шукати будь-якої вигоди, окрім не дуже високого військового утримання. Серед них було багато втікачів від закону, волоцюг і навіть забраних до армії силою. Єдине, в чому вона не могла бути впевнена, це кошти.

Вона не помилилася.

– Графине, він погодиться, якщо ми подвоїмо оплату, – сказав Антоній, повертаючись до вікна.

– Скільки тижнів лікується цей чоловік? – спитала та.

– Він твердить, що вже восьмий, під губою залишився шрам від виразки, але чоловік закриває його вусами, – як завжди, Антоній був скрупульозним.

– Скажи йому, що я згодна подвоїти ставку, і домовся зустрітися з ним у якомусь відлюдному місці. Там ти передаш йому деталі завдання і одяг. Ти знаєш таке місце?

– Я зустріну його в хаті мого швагра, він кравець Під Валами.

– Чудово.

Вона простягла Антоні гаманець.

– Це на необхідні витрати. Спробуй зекономити.

Якусь мить вона спостерігала, як Антоній повернувся до гвардійця, а потім потягнула стрічку, що висіла біля підголівника.

На кареті, біля козел кучера, пролунав дзвінок.

У стіні екіпажу відкрилося вічко, і в ньому виникнуло вусате обличчя.

– Куди, шановна пані?

– До пана Казанови.

Вона сподівалася знайти Джакомо вдома. Вони не бачилися з суботи, і, як не важко вона собі це зізнавалася, вона вже почала сумувати за його товариством.

* * *

Повернувшись у квартиру, Джакомо облився холодною водою і з'їв легкий сніданок. Оскільки вночі він спав мало, то замовив у лакея каву.

Попиваючи смоляний напій, він міркував, яку інформацію, отриману у Варшаві, варто було б викласти на папері. Вклавши все в голові, він сів за секретер. Дістав із шухляди папір для писання, чорнильницю й сіре перо з гострим кінчиком.

Використовуючи ключ, який завжди носив у кишені, він відкрив тайник над робочим столом. Всередині на полицях розташувалися книжки, пара дорожніх пістолетів і металевий контейнер для медикаментів. На нижній полиці лежав гаманець. Забезпечення на той випадок, якщо йому довелося б поспішно залишити Варшаву, і він не міг би забрати гроші, покладені в банк.

Насправді, цей предмет меблів містив усе, що він посідав.

Постійні подорожі в пошуках нових вражень, пригод і кохання не сприяли колекціонуванню речей. Неможливо було перелічити всі місця, які він відвідав: веселий Неаполь, лицемірно святенницький Рим і, нарешті, Париж, розв'язний і розпусний, з його Версалем і продажною аристократією.

Саме в палацах і салонах французьких герцогів, маркізів і графів формувалася мода на одяг, страви і поведінку, особливо, пов'язану з вільним коханням. Здавалося б, все дозволено, якщо людина була дворянином, навіть якщо вона була бідною.

Казанова бажав доєднатися до цієї закритої касти і надумав зробитися шевальє де Сенгальтом. З часом, після багатьох років прикидань і ігор, підроблена шкіра стала одним цілим із справжньою, і тепер він не знав до кінця, що є справжнім, а що удаваним.

Пізніше він повернувся до Венеції і провів у в'язниці майже півтора року. Вдала втеча і чергові поневіряння, наповнені азартними іграми, любовними пригодами і спробами будь-якими засобами отримати гроші, без яких людина є нічим під сонцем. Закінчувалося це завжди однаково: втечею від кредиторів, поліції, обдурених жінок чи ревнивих чоловіків. Париж, Лондон, Берлін, Санкт-Петербург.

Його приватний нашийник, викуваний з провин, розбитих сердець і спустошених гаманців наївних аристократів.

Понад двадцять років поневірянь і пригод, а в нього було враження, ніби все це тривало лише п’ять хвилин.

Лише інколи, в такі хвилини, як ці, він відчував втому від життя вічного втікача. Повернувся страх перед плином часу, старінням і пов’язаною з цим втратою привабливості та занепадом життєвих сил.

Виникало питання, яке він зазвичай запихував у закутки своєї підсвідомості: яким би було його життя, якби він не піддався нестримному бажанню досягти чогось більшого, ніж доля, призначена йому народженням як плебею. Чи був у нього, бастарда, породженого перелюбними стосунками між матір’ю актрисою та її імпресаріо, графом Хірманіа, якийсь інший вихід, якщо він хотів здійснити свою мрію? Відповідь здавалася йому надто очевидною, щоб продовжувати над нею думати.

Він