Читати книгу - "Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі"

Доводи ці, як мені здається, досить переконливі і не потребують прикладів; однак давня історія дає нам деякі зразки, і я хочу їх навести. Вентідій перед боєм з парфянами, вся сила яких полягала в стрільбі з луків, підпустив їх майже до самого валу табору, перш ніж вивести свої війська. Зробив він це тільки з однією метою — відразу ж вступити в рукопашний бій, не давши їм часу для нового обстрілу.

Цезар розповідає, що під час однієї з битв Галльського походу вороги так оскаженіло кинулися на нього, що його воїни не встигли полишити свої дротики, як це годиться у римлян. Ясно тепер, що врятуватися в полі від зброї, яка б’є здалеку, можна тільки одним шляхом — захопити її якнайшвидше.

Була й інша причина, через яку я йшов на ворога, не залучаючи артилерію. Ви, можливо, зараз засміється, але я вважаю, що нехтувати нею не можна. Найбільша небезпека для війська, через яку швидше за все починається сум’яття, — це неможливість бачити ворога. Найсильніші армії часто бували розбиті тому, що солдатів засліплювали пил або сонце. Тим часом ніщо не викликає такого густого мороку, як пороховий дим; тому я вважаю за краще надати ворогові можливість засліплювати самого себе, ніж розшукувати його, нічого не бачачи.

Тому я не хотів би стріляти з гармат, або, щоб уникнути закидів через велику славу артилерії, я розставив би озброєння на флангах, щоб не засліплювати димом солдатів, оскільки це для них найважливіше.

Щоб показати вам, наскільки корисно зіпсувати ворогові видимість поля битви, я пошлюся на Епамінонда, який саме з цією метою вислав проти наступаючого ворога свою легку кінноту, розраховуючи на те, що піднятий нею густий пил приховає його війська від лакедемонян. Розрахунок виправдався і допоміг йому перемогти.

Ви говорите далі, що я по-своєму розпорядився чужою артилерією, змусивши її стріляти через голови моєї піхоти. Маю сказати, що здебільшого так і буває, і що вогонь важкої артилерії для піхоти майже нешкідливий. Зворотне трапляється вкрай рідко. Піхота — дуже низька мішень, а стріляти з важких гармат настільки непросто, що варто допустити найменшу помилку, націлитися трохи вище — і ядро летить над головами, а якщо ціль взято нижче, ніж потрібно, воно потрапляє в землю і не долітає зовсім.

Крім того, піхоту рятує будь-яка нерівність ґрунту, так як найдрібніший чагарник або горбок, що відокремлює її від артилерії, вже псує влучність гарматного вогню. Легше, звичайно, потрапити в кінноту, особливо у важку, яка взагалі вища за легку і побудована густішими рядами, а й цього можна уникнути, відвівши кінноту в тил, поки вогонь не припиниться.

Безсумнівно, що невеликі знаряддя набагато небезпечніші за рушниці, але кращий засіб проти них — це рукопашний бій. Якщо при першому зіткненні буде багато убитих, але це нічого не означає — убиті бувають завжди. Хороший полководець і хороше військо бояться не окремих втрат, а загального краху і повинні наслідувати в цьому швейцарців, які ніколи не ухиляються від бою зі страху перед артилерією і карають смертю того, хто, злякавшись збройного вогню, покине лави або проявить найменшу ознаку страху.

Отже, я відвів свою артилерію назад після першого пострілу, для того щоб очистити місце батальйонам. Надалі я про неї не згадував тому, що з початком загального бою вона стала непотрібною.

Ви ще сказали, що, на думку багатьох, зброя і бойовий порядок древніх тепер вже не приносять користі через руйнівну силу гармат. Можна зробити висновок з ваших слів, що наші сучасники винайшли для успішної боротьби з артилерією якусь нову зброю і бойову побудову. Якщо ця таємниця вам відома, я був би вам дуже вдячний за її розкриття, бо поки я такої зброї не знаю і не думаю, щоб її можна було знайти. Дійсно, мені хотілося б почути від цих людей, чому наші піхотинці носять залізні лати і нагрудники, а кінні взагалі закуті в броню; адже якщо заперечувати древню зброю через її безпорадність перед артилерією, то треба відмовитися і від нинішньої.

Хотілося б також знати, чому швейцарці, в повній відповідності до античного бойового порядку, шикують свою бригаду густою колоною в 6000 або 8000 осіб піхоти і чому всі інші народи їх в цьому наслідують, незважаючи на те що артилерійський вогонь при такому шикуванні так само небезпечний, як і при будь-якому іншому, запозиченому у древніх.

Думаю, що відповіді не знайдеться. Якщо ж ви запитаєте будь-кого, хто знає військового, він відповість вам так: передовсім, лати надягають тому, що вони захищають якщо не від ядер, то від самострілів, пік, мечів, каменів і всякої іншої ворожої зброї. Далі, він сказав би вам, що при шикуванні густими рядами, наприклад по-швейцарському, можна легше відкинути піхоту противника, відбити напад кінноти і разом з тим зробити важчим ворогові прорив власної лінії.

З усього ясно, що військам загрожують не тільки гармати, але і багато іншого, від чого їх оберігають лати і пропонований мною бойовий порядок. Отже, чим краще озброєне військо, чим щільніші і міцніші його ряди, тим надійніше воно захищене. Тому варто сказати, що прихильники думок, про які ви тут говорили, люди або малодосвідчені, або просто не продумали справу до кінця. Адже якщо найслабша зброя древніх, яка використовується нині, тобто піки, і найменш досконале з їх бойових шикувань, тобто швейцарська бригада, приносять величезну користь і забезпечують військам таку перевагу, то чому вважають некорисними інші види древньої зброї і ті бойові побудови, які тепер забуті? Тож якщо ми, не зважаючи на артилерію, все ж зберігаємо шикування густими рядами, як це роблять швейцарці, то який же з бойових порядків старовини буде для нас ще більш небезпечним? Адже всім відомо, що артилерійський вогонь найстрашніший для військ, які наступають щільною масою. Нарешті, не заважає ж артилерія осаджувати фортецю, хоча, ховаючись за стінами, вона може обстрілювати мої війська в цілковитій безпеці і посилювати вогонь, як їй заманеться, тоді як я захопити її не можу і змушений чекати, поки її не приборкає вогонь