Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Робити мені більше не було чого, хоча мої ноги й боліли, та я все одно не збирався йти відпочивати до себе. Було нудно, всі мої ще досі на гуртках. Почухавши потилицю, я вирішив, що піду на площу, посиджу на лавці в тіні, подивлюсь чим люди займаються.  

Сів на лавку по центру, людей було багато. Переважно дітей. Вони грали в стрибали та класики весело сміючись, насолоджуючись кожним моментом їхнього дитинства. Заплющив очі піднявши голову до сонця й задумався над тим, чи мене шукають взагалі зараз в моєму часі? Чи Вітя вже почав панікувати, через те, що я сказав йому, що відійду не на довго, а виявилося так, що я вже третій день знаходжуся в Радянському Союзі? Звичайно, він не міг цього знати, але чи почали мене шукати взагалі? Я недавно думав над тим, що час тут, може йти паралельно до сучасності. Тобто одна година, яка пройшла тут, пройшла також і там. Також я не виключав, вірогідність того, що тут час іде, а там він зупинився і вони навіть не можуть підозрювати, що я зник. Не знаю, важко це все… Тут звичайно прикольно, поки ти дитина, а не дорослий, але залишатися тут я не хочу. Коли зміна закінчиться, всіх дітей порозбирають батьки, а я залишуся тут. І це в кращому випадку, тому що мене можуть підсрачниками погнати геть звідси, що на маю думку, так і станеться. При нашій з Оленою першій зустрічі, вона згадувала якісь документи, але на превеликий жаль я не знаю які. Мабуть про те, що мене сюди відправили батьки. Але це неможливо! Та й підробити їх би ніхто не встиг за день. Вона говорила зі мною так, наче нічого дивного не сталося в тому, що якийсь рандомний тип потрапив туди, куди йому не слід було. Або можливо це все через той сраний чай, який Вітьок дав мені скуштувати. Така теорія також має право на існування. Я то сюди потрапити потрапив, а от він – ні. Повезло йому, я навіть радий що, його тут немає. Бо якби він був тут, то на мою думку, він би розніс весь цей табір повністю, або збожеволів. Думка про це мене навіть трішки насмішила. 

– Агов, а ти чого тут байдикуєш? – сказала Аня, яка йшла вдягнута в брудному одязі, геть не схожому на форму. Вона вивела мене з роздумів. От і добре, бо як буду постійно про все це думати, то в мене дах поїде. Мене тут ніхто не хоче вбити, й на цьому дякую! 

– Я вже все в бібліотеці поробив, і мене відпустили раніше, – сказав я. – А ви чого це так гарно вдягнуті сьогодні? Обікрали пару бомжів дорогою сюди? 

– Дуже смішно, ха-ха-ха, – промовила до мене Настя, яка стояла поряд з лійкою. 

– Раз ти нічого не робиш, то може ти піднімешся і допоможеш дамам? – сказала Аня поставивши біля мене два пусті залізні відра. 

– Так, не лінись, – Настя поставила лійку порчу з відрами. 

– Як я можу вам відмовити? – сказав я взявши все в руки. – І так, куди ми йдемо? 

– До однієї з клумб, – відказала Аня, – просто йди за нами. 

– І що ви будете робити? Щось поливати? 

– Взагалі то так, але ще й сапати та садити квіти! Оце Олена Володимирівна зрадіє, коли ще один помічник прийде! – сказала Аня, поправляючи своє коротке чорне волосся. 

От, нарешті ми прийшли до потрібного нам місця. Якщо бути точніше, то їм. Там вже трудилися, як діти, так і старші від них.  

– А ти що тут робиш? – запитала в мене вожата, відірвавшись від посадженого нею тюльпану. 

– Мене відпустили раніше, я сидів собі, нікого не чіпав, як тут...  – Настя штиркнула своїм довгим пальцем мені в спину. – Як тут думаю, чого б це не допомогти іншим членам табору? – я обернувся, щоб подивитися на дівчат. 

– Оце мені подобається, Міша, молодець, що ти хочеш допомагати всім! Давай я тобі зараз принесу брудний одяг, ти сходиш передягнешся, і прийдеш сюди, добре? – сказала Олена. 

– Так, звичайно, я почекаю на вас тут, якщо ви не проти. 

Принесла вона мені цей одяг. Він був брудний, дякую Богові що хоча б не смердів нічим. Взявши його, я пішов до себе, переодягнувся, та повернувся до інших. Що ж, доведеться працювати.  

Тільки но я повернувся, поступила команда брати відра, йти до найближчої колонки і принести води. Туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди. І так по кругу бігаю. Коли водички наносився, мені дозволили відпочити з сапою в руках. Тицьнули пальцем на ділянку з бур’яном і сказали сапати. Мені навіть хотіли показати, як це все робиться, бо вони ж не знали що я колись в селі працював. Потім підійшов якийсь хлопець, розстелив ряднину і почав скидати туди весь посапаний мною бур’ян. І лободу, й траву, й лопухи, й багато інших рослин, назв яких я не знав, або не пам’ятав. Ряднина була в дуже поганому стані, і ні, не тільки через те, що вона була в рип’яхах, а ще тому, що вона була вся в дірках. Мені хотілося кричати і розірвати цю ганчірку кожного разу, як з неї через діру випадав бур’ян. А просто залишити його там не можна, тому ми по черзі ходили за ним, повертаючи його на місце. Що ж, віднісши останню партію, мене вдруге за день похвалили і відпустили. Я пішов відразу за своєю чистенькою формою, та пішов приймати душ. Це було дуже приємно, після такої роботи. Після цього відразу пішов на обід. На цей раз була товчена картопля, варений бурячок та смажена рибка. Також знову був узвар.  

На вулиці до мене підійшла Аліна поправляючи своє довге волосся. Що з ця шатеночка від мене хоче? 

– Ти сьогодні йдеш? – сказала вона погладжуючи мою червону краватку. 

– Куди саме? – перепитав я, легенько забираючи її руку.