Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 3  

13 Липня 

Початок дня був чудовий. Після того, як всі прокинулись, ми пішли по своїм хатинкам. Я взяв змінний одяг, який, як виявилося, мені принесли в час моєї відсутності, зубну щітку та пасту й пішов умиватися й приводити себе до ладу. Прийняв холодний душ. Спочатку було боляче, але згодом звик. Отримавши заряд бадьорості на цілий день, я пішов до своїх вже нових товаришів на площу. Вони стояли неподалік статуї з Леніним біля якого майорів червоний прапор з зображеними на ньому серпом та молотом. Привітавшись з усіма попрямували до їдальні втамовувати бажання поїсти чогось смачненького. На цей раз нас чекав вже насипаний суп з гречкою та грибами, прохолодний пахучий узвар, після ковтка якого я на секундочку повернувся в дитинство, та свіже соковите яблуко. Вже надворі до мене підійшла вожата: 

– Ну що ж, тепер ти вже офіційно піонер, – сказала вона, – тепер тобі потрібно вибрати чим саме ти будеш займатися. Чи ти вже знаєш чим будеш займатися? 

– Не повірите, але знаю. Я піду в бібліотеку! 

– В бібліотеку? Серйозно? – запитала мене Лєрка, яка тільки-тільки підійшла до нас, почувши про нашу розмову. 

– Так, я вважаю, що серед всіх гуртків це піде мені на користь, все таки не часто мені доводиться читати якісну літературу! – я засміявся.  

– Ну що ж, за головного в бібліотеці Борис Іванович, це такий лисий дідусь в окулярах. Коли будеш записуватися, скажеш з якої ти ланки і як тебе звати. А я мабуть піду, – промовила вона дивлячись на Олену Володимирівну, – через пів години мені треба на гурток, тому бувайте! 

– Бібліотека значить, так? 

– Я серйозно, я хочу саме туди. Мені здається це піде мені на користь. 

– Що ж, раз ти вже туди йтимеш, то передай будь ласка це Івановичу, – вона покопирсалася в своїй сумочці і дістала з неї маленький календарик.  

– Добре, я його передам, якщо побачу! 

От так от і проходять мої перші дні тут. Якось вилітало з моєї голови моє основне завдання, яке полягало в тому, щоб шукати звідси вихід. Не сильно я цим переймався, скоріше за все, бо мені не було коли. Але тепер в мене трішки інша причина відкласти це на потім. Думаю в мене є багато часу на те, щоб вирішити це питання. Вперше за весь час я побачив в якому саме році я знаходжусь. 13 липня 1984 рік. Далеко ж мене відкинуло назад. Йшов повільно, насолоджуючись чудовою погодую та співом птахів. До бібліотеки мені залишилося пройти приблизно метрів 100. По дорозі сюди я запитав у двох хлопців, де вона знаходиться, на що вони радо мені підсказали. Це був триповерховий цегляний будинок коричневого кольору, який був оточений з різних боків металевим забором. І от, я вже на фінішній прямій, як звідки не візьмись побачив маленьку дівчинку, яка сиділа на асфальті й плакала. Вона бігла до своїх друзів, потім перечепилася через щось і впала. Забила ногу. 

– Ти йти можеш? – спитав я, протягуючи дівчинці руку. 

Вона встала, було видно що стояти на своїх двох їй важко. 

– Дуже боляче, – вона знову заплакала, затуляючи лице маленькими ручками. 

– Я віднесу тебе до лікарки, – сказав я беручи її на руки. 

Відніс її в медпункт, а сам швиденько побіг назад. Вже й так запізнився.  

Зайшовши до середини, я побачив, як з великих стовпів з книг, діти брали літературу і розставляли по поличками. В середині бібліотека здавалася набагато більшою, ніж вона виглядає ззовні. Серед дітей були і Богдан з Вікою, які вже щось не поділили. Привітавшись я пішов далі, вже на другий поверх. Піднявшись, побачив за столиком справа біля вікна стояв Борис Іванович, який дивився в вікно і посміхався. 

– Добрий день, – сказав я, – вибачте що спізнився. 

– Нічого страшного, але на майбутнє, старайся щоб більше такого не повторювалося, – сказав він повернувшись до мене лицем, – у вас молодих потрібна бути дисципліна.  

– Зрозумів, більше не запізнюсь! 

Він мене обдивився з ніг до голови. 

– Постривай, я щось не пригадую щоб ти до мене ходив… 

– Я новенький, хочу записатися сюди. 

– По тобі не видно, що тобі подобається читати, – поправивши окуляри сказав дідусь.  

– Ну взагалі то це правда, але часткова, тому що я все таки читаю те, що мені подобається, а не все підряд що рекомендують усі. 

– Як тебе звати, парубку? 

– Михайло. Михайло Дегтяренко. 

– Дуже приємно Михайле, – ми пожали один одному руки. – А скажи но мені ось що… Яку останню книгу ти прочитав? 

– Ну, взагалі я зараз читаю про міфологію Давньої Греції, але якщо брати саме останню прочитану, то це «Кайдашева Сім'я». 

– Зрозумів, – сказав він посміхнувшись до мене. – Давай тебе тоді підемо записувати. 

Пройшовши цей не довгий процес, я отримав від Івановича своє перше завдання. Носити книги з першого поверху на третій. І одне з правил, це не шуміти, як буду на самому верху. 

Це не так то й важко буде рукам, але ногам… Боліти думаю вони будуть довго, якщо мені доведеться бігати постійно знизу вверх. Першу партію взяв занадто велику, що мені довелося опускати руки, та притримувати книги підборіддям, щоб вони не попадали на підлогу. Піднявшись там були хлопці й дівчата, які сиділи за довгими дерев’яними столами. Кожен читав щось своє. Одні читали художню літературу, а хтось поринув у читання наукової. Протягався я з книгами не надто довго, так як носив по багато. Завершивши роботу, я сказав Борису Івановичу, що робота виконана. Він здивувався, що це зайняло в мене так мало часу. Похваливши мене за гарну роботу, я відпросився в нього піти раніше, на що він радо погодився.