Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він поклав свою срібну ложку в тарілку, яку вже спорожнив.

— Отже, ваш обов’язок — розпоряджатися монастирськими фінансами?

— І їх н-н-накопичити, і подбати про те, щоб витрати не перевищували прибутки, — додав він.

Заїкання не могло приховати самовдоволення в його голосі.

— Думаю, я вже зустрічався з вами у дворі, коли ви обговорювали дещо — будівництво, так? — з одним із ваших братів.

Я глянув на високого темноволосого монаха, який раніше похітливо дивився на Марка. Тепер він сидів майже навпроти, таємно позираючи на нього, тим часом уникаючи його погляду. Проте він зловив міг погляд і нахилився, щоб представитись.

— Ґабріель з Ашфорда, комісаре. Я ключар, а ще — вчитель; відповідальний за церкву і бібліотеку, а також музику. Ми змушені поєднувати обов’язки, нас не так багато, як було раніше.

— Ні. Сто років тому у вас було скільки — удвічі більше монахів? І церква потребує ремонту?

— Справді так, сер. — Брат Ґабріель нетерпляче нахилився до мене, штовхнувши брата Ґая, так що той мало не розлив суп. — Ви бачили нашу церкву?

— Ще ні. Планую відвідати її завтра.

— У нас найкрасивіша норманська церква на південному узбережжі. Їй понад чотириста років. Вона може зрівнятися з найкращими бенедиктинськими монастирями в Нормандії. Але від самого даху донизу утворилася велика тріщина. Нам потрібен ремонт, і слід знову використовувати канський камінь, який пасував би до внутрішнього оздоблення…

— Брате Ґабріелю, — різко втрутився пріор, — комісар Шардлейк має важливіші справи, ніж милуватися архітектурою. І на його погляд церква може бути занадто розкішною, — багатозначно додав він.

— Але ж, напевно, нове вчення не нехтує архітектурної краси?

— Лише тоді, коли громаду заохочують поклонятися будівлі, а не Богові, — відповів я. — Бо це було б ідолопоклонство.

— Я нічого такого не мав на увазі, — щиро сказав ключар. — Тільки те, що в будь-якій великій будівлі око має зупинятися на точних пропорціях, єдності ліній…

Брат Едвіг саркастично скривився.

— Мій брат має на увазі те, що задля задоволення його естетичних уявлень монастир має сам з-збанкрутувати, завозячи великі брили вапняку з Франції. Мені було б цікаво дізнатися, як він п-п-планує переправити їх через болото.

— Хіба монастир не має достатніх запасів? — запитав я. — Я читав, що доходи від його земель сягають 800 фунтів стерлінгів на рік. А рента зараз постійно зростає, і бідні відчули це на собі.

Доки я говорив, служки повернулися, розставляючи тарілки, на яких парували великі коропи, і супниці з овочами. Я помітив серед них жінку, стару бабу з гачкуватим носом, і подумав, що Еліс, мабуть, самотня, якщо в неї лише така жіноча компанія. І знову повернувся до скарбника. Він швидко насупився.

— Нещодавно довелося продати землю, з-з-з різних причин. А сума, яку просить брат Ґабріель, перевищує весь бюджет на ремонт за п’ять років. Візьміть собі цього чудового коропа, сер. Сьогодні вранці спійманий у нашому ставку.

— Але, напевно, гроші можна позичити під річні прибутки, які у вас мають бути?

— Дякую, сер. Саме такий мій аргумент, — сказав брат Ґабріель.

Скарбник ще більше насупився. Він відклав ложку і замахав пухкими ручками.

— Р-розсудливе ведення господарства не допускає великої діри в доходах на прийдешні роки, сер, в-виплати відсотків з’їдають їх, як м-миші. Підхід настоятеля — в-врівноважений б-б-б… — його обличчя почервоніло, коли від хвилювання він утратив контроль над своїм заїканням.

— Бюджет, — підсумував за нього пріор із кислою усмішкою.

Він передав мені коропа і встромив ніж у свою рибу, з ентузіазмом розрізаючи її. Брат Ґабріель розлючено глянув на нього і відпив доброго білого вина. Я знизав плечима.

— Це ваша справа, звісно.

Брат Едвіг поставив склянку на стіл.

— П-прошу вибачення, якщо я запалився. Це давня суперечка між мною та ключником.

Він знову зблиснув усмішкою, показавши рівні білі зуби. Я поважно кивнув на знак згоди, а потім перевів погляд на вікно, за яким і далі кружляв сніг, тепер густий. З вікна тягнуло холодом, і, хоча перед самим каміном було тепло, моя спина змерзла. Біля вікна новіцій закашлявся. Його схилена голова в шапці була в тіні, але я помітив, що ноги тремтіли під габітом.

Тишу раптом порушив гучний металевий дзвін.

— Дурні! Нової будівлі не буде. Хіба ви не знаєте, що світ нарешті покотився до свого кінця? Антихрист прийшов! — картузіанець припіднявся з лави. — Тисяча років служіння Богу в усіх цих молитовних будинках закінчилася. Незабаром нічого не буде, лише пусті будівлі й тиша, тиша, яку Диявол наповнить своїм ревом!

Його голос підвищився до крику, на всіх по черзі зупинявся його гіркий погляд. Монахи відводили очі. Обернувшись на місці, брат Джером утратив рівновагу і впав, розтягнувшись на лаві, обличчя скривлене від болю. Пріор Мортимус підвівся, грюкнувши рукою по столі.

— Божа смерть! Брате Джероме, вийди з-за цього столу і залишайся у своїй келії, доки абат не вирішить, що робити з тобою. Виведіть його!

Сусіди схопили картузіанця попід пахви, швидко підняли на ноги і виштовхали з трапезної. Коли за ними зачинилися двері, по кімнаті пробіг видих полегшення. Пріор Мортимус повернувся до мене.

— Ще раз прошу вибачення від імені всієї громади. — За столами почувся схвальний гул. — Я лише прошу вас пробачити чоловікові на тій підставі, що він безумний.

— Кого він вважає антихристом, хотів би я знати? Мене? Ні, радше лорда Кромвеля чи, можливо, Його Величність короля?

— Ні, сер, ні.

За столом старійшин почувся тривожний гомін. Пріор Мортимус стиснув тонкі губи.

— Якби моя воля, Джерома завтра вигнали б за ворота, щоб він виплакував своє безумство на вулицях, аж доки його не посадять у Тауер чи, імовірніше, у Бедлам, бо саме там йому місце. Абат утримує Джерома, оскільки потребує прихильності його двоюрідного брата, сера Едварда. Ви знаєте про родинний зв’язок Джерома з покійною королевою?

Я кивнув.

— Але це вже занадто. Він мусить піти.

Я підняв руку, хитнувши головою.

— Я не записую до офіційних звітів лепетання божевільного. — Сказавши це, я відчув, як за столом полегшено зітхнули. Тоді знову знизив голос, щоб почули тільки монахи-старійшини. — Я хотів би, щоб брат Джером залишався тут, можливо, доведеться його допитати. Скажіть мені, чи висловлювався він проти комісара Синґлтона так, як проти мене?

— Так, — прямо відповів пріор.

— Коли він уперше прибув, брат Джером підійшов до нього у дворі й назвав лжесвідком і брехуном. Комісар Синґлтон відповів, назвавши його римським покидьком.

— Лжесвідок і брехун. Це конкретніша образа, ніж ті,