Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

Поплакала Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю в сад­ку, ввiй­шла в ха­ту, сi­ла за стiл по­луд­ну­вать i не по­луд­ну­ва­ла.

"Якби ме­нi пе­рек­ли­кать сю­ди Лав­рi­на, я б на­вi­ки зос­та­лась у ма­те­рi!" - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, пог­ля­да­ючи на убо­гу ха­ти­ну.

Мелашка по­си­дi­ла в батькiв до ве­чо­ра, пiш­ла до су­сiд, по­ба­чи­лась з су­сi­да­ми, на­го­во­ри­лась i вже смер­ком розп­ро­ща­лись з рiд­нею. Пе­рей­шла во­на двiр до во­рiт i стеж­ку об­ли­ла слiзьми. Йшла во­на до­ли­ною да все ог­ля­да­лась на­зад на батько­ву ха­ту; вий­шла на го­ру, ще раз по­ди­ви­лась на виш­не­вий са­до­чок.

"Прощай, мiй спо­кою! Мiй вi­ноч­ку, виш­не­вий батькiв са­доч­ку!" - по­ду­ма­ла Ме­лаш­ка i пiш­ла се­лом до­до­му з Лав­рi­ном.

Вже вно­чi пiз­ненько во­ни прий­шли до­до­му. "Пот­ри­вай же, Мот­ре, за­мi­та­ла я сi­ни, ви­но­си­ла i своє й твоє смiт­тя, а завт­ра не ви­не­су, - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, зга­ду­ючи на­пу­тiн­ня своєї ма­те­рi, - не­хай вже лає ма­ти, а то й во­на кри­чить".

Другого дня Ме­лаш­ка ви­ме­ла свою ха­ту i по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла.

- Як ви­ме­ла рiв­ненько! Чи не по­ясом мi­ря­ла сi­ни? - пи­та­ла Мот­ря в Ме­лаш­ки.

- А хоч би й по­ясом, що то­бi до то­го! Не бу­ду мес­ти твоєї по­ло­ви­ни сi­ней та ви­но­сить тво­го смiт­тя, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- А хi­ба ж ти не мi­ря­ла сi­ней мо­туз­ком, як ма­за­ла дiл та стi­ни? - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха. - Мi­ряєте ви, бо­дай: вже мi­ря­ла вас ли­ха го­ди­на!

Од то­го ча­су Ме­лаш­ка знай­шла со­бi ще од­но­го во­ро­га. Мот­ря не да­ва­ла їй пе­рей­ти сi­ни: во­на бу­ла сер­ди­та на Ме­лаш­ку за те прок­ля­те смiт­тя. Од то­го ча­су в ха­тi гриз­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, в сi­нях та над­во­рi сте­рег­ла її Мот­ря.

Настала зи­ма, нас­тав важ­кий час для Ме­лаш­ки. Кай­да­ши­ха на­по­сi­лась на неї, як ли­ха до­ля: са­ма спа­ла дос­хо­чу, ро­би­ла лег­ку ро­бо­ту, а всю важ­ку ро­бо­ту ски­да­ла на Ме­лаш­ку, на­че на свою най­мич­ку. Мо­ло­да Ме­лаш­ка, вки­ну­та в чу­же се­ло, мiж чу­жi лю­ди, не смi­ла нi­чо­го го­во­ри­ти про­ти свек­ру­хи i мовч­ки ро­би­ла все, що за­га­ду­ва­ла свек­ру­ха. Во­на бу­ла тiльки то­дi щас­ли­ва, як одп­ро­шу­ва­лась в гос­тi до батька, та й те трап­ля­лось ду­же рiд­ко. Ста­рий Кай­даш пив у шин­ку, при­хо­див п'яний до­до­му i зга­няв злiсть бiльш на не­вiст­цi, нiж на своїй жiн­цi. Мот­ря не про­пус­ка­ла Ме­лаш­ки че­рез сi­ни i за­чi­па­ла її ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми. Лав­рiн ос­ту­пав­ся за нею та й го­дi ска­зав.

Настав страс­ний тиж­день. В ве­ли­кий по­не­дi­лок до Кай­да­шiв зай­шла ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха. Во­на бу­ла ду­же бо­го­мольна i що­ро­ку їла пас­ку в Києвi в Лав­рi. I те­пер во­на зби­ра­ла­ся в Київ, але са­мiй iти до Києва бу­ло не­ве­се­ло, а ще до то­го во­на тро­хи бо­ялась са­ма ви­ряд­жа­тись в да­ле­ку до­ро­гу. В неї бу­ла дум­ка пiд­мо­ви­ти са­мо­го Кай­да­ша, бо з чо­ло­вi­ком у до­ро­зi все-та­ки ба­бi без­печ­нi­ше.

- Помагайбi вам! Поз­до­ров­ляю вас з ве­ли­ким по­не­дiл­ком, - про­мо­ви­ла Па­лаж­ка.

- Спасибi, будь i ти здо­ро­ва, - од­ка­за­ла Кай­да­ши­ха, - сi­дай, Па­лаж­ко, в на­шiй ха­тi.

Палажка сi­ла на ла­вi й скор­чи­лась в три по­ги­бе­лi. Во­на за ве­ли­кий пiст так спос­ти­лась, що в неї тiльки очi бли­ща­ли.

- Чи пi­деш, Па­лаж­ко, i цього ро­ку до Києва? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Як гос­подь по­мо­же та спо­до­бить, то чом би й не пi­ти. З'їла я двад­цять па­сок у Києвi, то, мо­же, бог по­мо­же з'їсти i двад­цять пер­шу. Ста­ра Го­лов­чи­ха зо­хо­ти­лась iти зо мною, та, мо­же, хто iз вас пi­де з на­ми, бо як з ха­ти пi­де їсти пас­ку в Київ хоч од­на лю­ди­на, то бог бла­гос­ло­вить усю сiм'ю i на хлiб бу­де по­лiт­тя. А як хто їсти­ме що­ро­ку в Києвi пас­ку, та ще й ум­ре на ве­ли­код­нiм тиж­нi, той пi­де прос­то в рай, бо на ве­ли­код­нiм тиж­нi царських врат не за­чи­ня­ють i в церк­вi, i в раю; ду­ша че­рез царськi вра­та так i по­ле­тить прос­то в рай.

Палажка обер­та­лась до Кай­да­ша. Во­на зна­ла, що вiн бо­го­бо­ящий.

- А хто пос­тить двад­цять п'ятниць на рiк, той не пi­де прос­то в рай? Чи не чу­ла ти, Па­лаж­ко, чо­го про те на пе­че­рах або в Лав­рi? - спи­тав Кай­даш.

- Нi, - ска­за­ла з по­ва­гом Па­лаж­ка, - хто пос­тить у тi п'ятни­цi та но­сить при со­бi сон бо­го­ро­ди­цi, той не бу­де в во­дi по­то­па­ти, в ог­нi го­рi­ти, од наг­лої смер­тi по­ми­ра­ти, а в рай прос­то, не пi­де. А хто пi­де в Єру­са­лим або що­ро­ку в Києвi в Лав­рi пас­ку їсти­ме, або вмре на са­мий ве­лик­день, той спа­сеться, то­го ду­шу ян­го­ли по­не­суть прос­то до бо­га.

Мелашка слу­ха­ла, i в неї ро­бо­та ви­па­ла з рук.

- Треба в Києвi на ве­ли­ко­му тиж­нi вис­по­вi­да­тись, в чис­тий чет­вер од­го­вiться, тре­ба мо­ле­бень на пе­че­рах най­нять, на час­точ­ку да­ти, на свя­тi мо­щi по ша­гу пок­лас­ти, то то­дi гос­подь i по­ми­лує нас, - нав­ча­ла ба­ба Па­лаж­ка, пiд­няв­ши вго­ру па­лець. - А хто ку­пить ми­ра од ми­ро­то­чи­вих го­лiв або оли­ви з лам­пад над свя­тою Вар­ва­рою та бу­де ма­зать со­бi очi та лоб, в то­го нi­ко­ли не бо­лi­ти­муть очi й го­ло­ва. Я знаю в Києвi всi мо­щi, всi церк­ви. Оце як ход­жу по пе­че­рах та по церк­вах, то за мною iде слi­дом сот­ня або й дру­га лю­дей, а я всiм роз­ка­зую, в якiй церк­вi якi мо­щi, по­ка­зую, де ле­жить пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла в па­нянсько­му мо­нас­ти­рi, де стоїть мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi, де свя­тий Ми­ко­лай при­тис­нув до стi­ни своїм об­ра­зом зло­дiя, як той хо­тiв обiк­рас­ти церк­ву.

- Невже при­тис­нув? - спи­та­ла Ме­лаш­ка, розп­лю­щив­ши ши­ро­ко очi.

- Авжеж при­тис­нув, ще й ру­кою ухо­пив та й дер­жав, до­ки чен­цi з усього Києва не пос­хо­ди­лись. А од об­ра­за пi­шов свiт на всю церк­ву, не­на­че од сон­ця. Чен­цi ду­ма­ли, ще в церк­вi по­же­жа, та й поз­бi­га­лись. Ко­ли гля­нуть на те чу­до, та мер­щiй на се­бе ри­зи, та за­раз вда­ри­ли в дзво­ни, та по­за­би­ра­ли в ру­ки свiч­ки, та да­вай пе­ред Ми­ко­лаєм пра­вить та мо­ли­тись. То­дi об­раз i пус­тив зло­дiя. А той зло­дiй за­раз пост­риг­ся в чен­цi та й став свя­тим.

В ха­тi всi слу­ха­ли Па­лаж­чи­ну роз­мо­ву. Мо­ло­ди­цi поз­гор­ту­ва­ли ру­ки та важ­ко зiт­ха­ли, при­ка­зу­ючи:

- Ой бо­же наш, бо­же наш!

- А я оце як прий­ду до то­го Ми­ко­лая, та як поч­ну роз­ка­зу­ва­ти, то ме­не лю­ди обс­туп­лять та й слу­ха­ють, та аж шап­ки поз­дiй­ма­ють та хрес­тяться. Я знаю i де гро­шi ко­ло об­ра­зiв клас­ти, а де гро­шi чер­ни­цям та чен­цям прос­то в ру­ки да­ва­ти. А за мною лю­ди так i