Читати книгу - "Із праху посталі"

або бігали щохвилини кожної години з того дня, коли прекрасна дівчина зайняла місце в їхньому житті. Бо спершу їй було дев’ятнадцять, потім вісімнадцять з половиною, вісімнадцять із чверткою, навіть коли вони дивилися й простягали руки, щоб придушити це нескінченне, але прекрасне зворотне життя.

— Зачекай на мене! — заплакав Тімоті одного разу, бачачи, як її обличчя й тіло тануть і невпинно стають усе прекраснішими, немов запалена свічка.

— Злови мене, якщо зможеш!

Анжеліна Маргарита бігла через луку, а Тімоті, ридаючи, наздоганяв її. Змучена, з гучним сміхом, вона падала й чекала, коли він підбіжить до неї.

— Попалася! — закричав він. — Зловив!

— Ні, — тихо сказала вона і взяла його за руку. — Ніколи, дорогий кузене. Послухай!

І пояснила:

— Отакою вісімнадцятирічною я побуду лише якийсь час, а потім матиму сімнадцять років, шістнадцять, і — ох, Тімоті, — поки я така і в такому-то віці, мені потрібне хутке кохання, швидкий роман у місті внизу, приховавши, що я з цього пагорба або з цього будинку, і порадіти трохи життю, перш ніж мені виповниться п’ятнадцять, чотирнадцять і тринадцять, а тоді невинні дванадцять, коли серце вже не битиметься так шалено і кров не приливатиме до обличчя; потім невчені, але такі щасливі у своїм невігластві одинадцять і ще щасливіші десять. Усе ж таки, Тімоті, якби тільки десь на зворотнім шляху ми могли з’єднатися, дружньо потиснути один одному руки, радісно обійняти одне одного, то як добре було б, так?

— Я не розумію, про що ти говориш!

— Скільки тобі років, Тімоті?

— Думаю, приблизно десять.

— Ну, звісно. Значить, ти не знаєш, про що я кажу.

Раптом вона нахилилася вперед і поцілувала його в губи так, що луснули барабанні перетинки й розболілося м’яке немовляче тім’ячко.

— Ти хоч трошки уявляєш, що втрачаєш, відмовляючись від моїх почуттів? — спитала вона.

Тімоті зашарівся. Його душа вискочила з тіла і бурею кинулася назад.

— Майже, — прошепотів він.

— Зрештою, — сказала вона, — я повинна буду піти.

— Це жахливо! — вигукнув він. — Чому?

— Я мушу, любий кузене, бо якщо лишатимуся надто довго в якомусь місці, то вони помітять, що в жовтні мені було вісімнадцять, а в листопаді сімнадцять, а потім шістнадцять, а до Різдва всі десять, навесні два, а потім один, і потім я шукатиму тіло, в утробі якого зможу сховатися, поки не настане одвічне Завжди, звідки ми всі прийшли в гості до Часу, щоб потім зникнути у Вічності. Так сказав Шекспір.

— Невже?

— «І сном оточене життя маленьке наше…»[39]Я вийшла зі сну смерті, тому що інша. Я біжу сховатися вві сні життя. Наступної весни я буду зерниною в стільниках якоїсь дівчини / дружини, готової до зіткнень, зрілої до життя.

— Ну, ти й дивна, — промовив Тімоті.

— Дуже.

— А багато схожих на тебе було з-від початку світу?

— Ми мало кого знаємо. Але хіба мені не пощастило, що я народилася в могилі, а потім буду похована у гранатовому лабіринті якоїсь дитини-нареченої?

— Не дивно, що вони святкували. Весь цей сміх! — сказав Тімоті. — І вино!

— Не дивно, — погодилася Анжеліна Маргарита і нахилилася, щоб знову його поцілувати.

— Почекай!

Запізно. Її вуста торкнулися його. Шалений рум’янець обпалив його вуха, обпік шию, зламав і зростив ноги, вдарив у серце і залив червінню все обличчя. Десь нижче пупа немов задвигтів якийсь могутній мотор, але так і заглух безіменний.

— О, Тімоті, — сказала вона, — як шкода, що нам не судилося познайомитися по-справжньому, бо ти йдеш до своєї могили, а я — до солодкого забуття во плоті та репродукції.

— Так, — зітхнув Тімоті, — шкода.

— Ти знаєш, що значить «спасибі»? «Спасибі» означає «спаси тебе Бог». Спаси тебе Боже, Тімоті.

— Що?!

— Спасибі!

І перш ніж він зміг піднятися на ноги, вона утекла в Будинок і зникла назавжди.

* * *

Дехто казав, що пізніше дівчину бачили в селі, їй було майже сімнадцять, а ще через тиждень — у місті далеко звідти, коли їй виповнилося шістнадцять, а потім у Бостоні. У скільки ж? В п’ятнадцять! А потім — на кораблі до Франції пливла вже дванадцятирічна дівчинка.

Звідтоді її історія дуже туманна. Незабаром прийшов лист про п’ятирічну дитину, яка на кілька днів зупинялася в Провансі. Мандрівник із Марселя розповідав про дворічну малу, котру несла на руках жінка, і та крізь сміх прокричала щось нерозбірливе про якусь країну, якесь місто, якесь дерево і якийсь Будинок. Але це, як говорили інші, була нісенітниця та пусті балачки.

Кінець шляху Анжеліни Маргарита припечатав італійський граф, що проїжджав через Іллінойс. Насолоджуючись трапезами й трунками в готелі посеред штату, він розповів про чарівну зустріч з римською графинею, котра була при надії, з очима Анжеліни і вустами Маргарити, від якої линуло сяйво обох. Але, знову ж таки — нісенітниця!

Попіл до попелу, прах до праху?

Одного разу за вечерею Тімоті, оточений Сім’єю, витираючи сльози, запитав:

— Анжеліна — це означає «янгол», правда? А Маргарита — це як квітка?

— Так, — відповів хтось.

— Ну що ж, — пробурмотів Тімоті. — Квіти та янголи. Не попіл до попелу. Не прах до праху. Янголи та квіти.

— Давайте за це вип’ємо, — сказали всі. Так вони і зробили.

Розділ 19

Сажотруси

Але вони були ЧИМОСЬ більшим, ніж якимись сажотрусами.

Вони спорожнювали, вони затримувалися, вони з ревом опускалися й піднімалися, але насправді аж ніяк не трусили комини та димоходи.

Вони їх займали. Прибули здалеку, щоб жити саме тут. І ніхто не міг сказати напевно, чи вони ефемерне підтвердження шелесткої реальності духів, спогади про привидів, атмосфера світла й тіні чи сплячої або пробудженої душі.

Вони подорожували хмарами, високими та перистими влітку, а коли переважали шторми, то випадали в грозових спалахах блискавок на землю. А часто, не користуючись ні перистими, ні високо-шаруватими хмарами, вони виходили на відкриті небесні луки і розчісували акри пшениці або здіймали завісу снігопаду, ніби придивляючись до кінцевого пункту призначення: Будинку та його дев’яноста дев’яти або, подейкували, і цілої сотні димарів.

Дев’яносто дев’ять або цілі сто димарів, які ахали, дивлячись на небо, й благали, щоб їх наповнили, нагодували, і їхні пустотілі слова висмоктували з неба будь-який швидкоплинний легіт, будь-яку вітряну погоду з будь-якого напрямку.

Так один за одним приходили безформні й невидимі вітри, несучи з собою подобу їхньої попередньої погоди. А якщо в них і були імена, то, певно, лиш такі, як мусон, сіроко або ж сантана.[40] І дев’яносто дев’ять або цілі сто