Читати книгу - "Слiди на дорозi"

А був випадок, як під час ранкового шикування хлопець з мого взводу стояв на тумбочці і зустрічав старшину. Той зайшов до казарми і запитав:

— Чому під кітелем тільки одна білуха?

Той мовчить. Старшина хватає його однією рукою за кітель і починає трясти, як мішок із тельбухами. Від кітеля відриваються гудзики і летять на всі боки.

— Якого хуя ти в одній білусі?! — криком запитує він у солдата знову. — Черговий!

— Я!

— Чому твій днювальний в одній білусі?

— Не можу знати!

— Не можеш знати? А ти знаєш, що він може замерзнути і померти?

— Так точно!

— Коли рота піде на сніданок, увесь наряд до мене!

— Слухаюсь.

Чесно кажучи, не знаю, як їх покарали, і навіть дізнаватися бажання не було. Усі покарання, які я бачив, завжди приміряв на себе, від того ставало якось сумненько на душі та боязко.

Опис нашої служби в «учебці» виглядає, як розповідь про важке життя на районі. Насправді це так і було. Я не пам’ятаю нічого, крім постійної роботи, заборон і систематичних покарань за все що завгодно. То хтось натупить, і ми залишимося на півмісяця без телефонів, або сяде в їдальні не в той ряд, і увесь взвод закінчить прийом їжі, навіть не почавши його, постійні генеральні прибирання в хімзахисті й багато-багато іншого. Щодо покарань наші командири були великими фантазерами.

У день річниці військової частини нас зібрали, щоб віднести на концерт до Будинку офіцерів. Доки ми збиралися, Старшина вийшов з кабінету і зупинився біля першого кубрика.

— Чия це тумбочка?

Усі принишкли.

— Я останній раз запитую, чия це тумбочка?

Знову тиша. Усі переглядаються.

— Замкомандира першого взводу, до мене!

— Я, товаришу старший прапорщику! — голосно сказав солдат, що прибіг.

— Зараз взвод шикується біля каптерки на отримання гуми (костюми хімзахисту) із протигазами, швидко одягається і через п’ятнадцять хвилин шикується тут.

— Слухаюсь.

— А всі решта йдуть на концерт.

Коли ми виходили з казарми, хлопці, що були вже повністю екіпіровані у протигази і гумові костюми, перетягували ліжка з однієї частини приміщення в іншу. Старшина наказав їм перемити за допомогою щіток і мила всю казарму. Концерт був хороший: музика, пісні, танці й гарні дівчата на сцені. Вперше за тривалий час побачив гарних дівчат. Коли ми повернулися до казарми, перший взвод лише закінчував роботу. Що було не так з тією тумбочкою, так ніхто й не збагнув.

* * *

День за днем, тиждень за тижнем закреслювались у намальованому мною від руки календарі у маленькому блокнотику. Я знав, що за цей саморобний календарик мені добряче могло влетіти, але так було легше. Так я візуально відчував наближення кінця цих мук. Залишалося ще близько місяця. Два вже були за спиною. У блокноті був не тільки календар. Там так само були написані приємні спогади про кіно, комп’ютерні ігри, плани на майбутнє, список людей, перед якими я був дуже винен і хотів перепросити. У тому списку було кілька моїх однокласників і однокласниць, яких ображав у школі.

Мій моральний стан був нижче плінтуса. Я практично ні з ким не розмовляв і намагався докласти всіх зусиль, щоб не перетворитися на скажену собаку, як деякі. Я не крав, не намагався перекинути на когось свою роботу або, не дай Боже, щось відібрати. У мене ж із жахливою регулярністю щось крали, й доводилось якось діставати заміну зниклим речам. Загалом було дуже непросто. Проте про суїцид я ніколи не думав. Зате я навчився отримувати задоволення в ті моменти, яких раніше не цінував. Моменти, коли можна було зануритись у себе, наприклад, доки ми кудись довго ішли, завантажені цеглою чи колодами, чи під час монотонної роботи. Я занурювався в себе і починав фантазувати. Думав про все, аби не про армію. Це було, як транс. Жалюгідна спроба втекти від реальності, щоб знайти в собі сили протягнути ще один день. Я уявляв, як під час служби назбираю грошей і зроблю собі татуювання, про що мріяв ще із чотирнадцяти років, куплю комп’ютер і мотоцикл. У блокноті у мене було все розписано: скільки грошей буду заробляти в місяць, яка сума має йти на продукти, скільки потрібно відкладати і через скільки років зможу за все заплатити. Хоча брешу, іноді я думав і про армію: уявляв, як потрапляю на війну в якійсь африканській країні.

За Статутом нам належало спати з десятої вечора до шостої ранку, але проспати всі вісім належних годин майже ніколи не вдавалося. Чи то сержанти будили нас для нічних занять спортом, чи ми прокидались о четвертій ранку, брали інструмент та зранку починали займатися тим, що зробило з мавпи людину, — працею. Але я не згоден. Праця не зробила з мавпи людину. Праця зробила з мавпи втомлену мавпу. Доказом цього було те, що від такої великої кількості праці людянішими ми явно не ставали. Людину творять більш глибинні речі. Але звідки про це знати військовим, у яких все мас бути одноманітним і під прямим кутом.

Найжахливішими були ті дні, що починалися з переривання сну про дім або Маму командою «Рота, підйом!» Ці слова виривали мене з місця, де тепло і комфортно, у місце, де я — шматок м’яса. «Рота, підйом!»… тепер у мене ці слова завжди асоціюються із жахливим станом і ще чимось огидним на душі.

* * *

Час від часу хтось потрапляв у медроту, і одного разу настала і моя черга. Укотре після походу в лазню ми розпарені вишикувалися надворі й довго чекали. До ранку у мене піднялася температура. Спочатку я зрадів, але потім мене відвели до лікаря, який безпристрасно діагностував гайморит. Початок не дуже, я ж думав — звичайна застуда.

Але ніхто у мене не забере п’ять днів незабутнього відпочинку, який я заслужив. Лікували таблетками і фурациліном. Загалом там усіх лікували фурациліном.

Під час огляду у лікаря я кілька разів спостерігав картину, як хлопці починали плакати. Так, моральний стан у всіх був не на висоті. Дуже надихали військові жінки-лікарі, звинувачуючи в симулюванні, і в тому, що взагалі, не чоловіки ми, а ганчірки. Жінка в постсовковій армії — окрема розмова. У «Десні» вони працювали в основному в їдальні та в медроті. Я був ще хлопчиськом, хоча і стрімко дорослішав у таких умовах і ніяк не міг зрозуміти: «Як? Чому Ви так з нами розмовляєте, хамите, ображаєте? Ми Вам сини годимось. А якби на нашому місці був Ваш син?