Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

— Добрий вечір, — привіталася тінь.

Вона постала зненацька, наче вродилася з моря чи повітря. Літума розгублено підхопився, не вірячи очам. Ні, він не снив: перед ними справді стояв полковник Міндреау.

— Добрий вечір, пане полковнику, — підвівся лейтенант Сільва з човна, на якому сидів. Гітара впала на пісок, і Літума завважив, що лейтенант зробив правою рукою порух, наче хотів вихопити пістолет або принаймні розстебнути кобуру на поясі з правого боку.

— Сідайте, — проказала полковницька тінь. — Я шукав вас і відчував, що нічний гітарист — то ви.

— Я пробував, чи не забув іще, як грати. Та, щиро кажучи, все забув.

— Поліцейський з вас кращий, аніж гітарист, — згодилася тінь.

— Дякую, пане полковнику, — відповів лейтенант Сільва.

«Він прийшов нас убити», — подумав Літума. Полковник Міндреау ступив до них іще крок і опинився в потоці місячного світла. Літума побачив широке чоло, дві глибокі залисини, дбайливо підстрижені вусики. Чи його обличчя було таке ж сполотніле й минулого разу, коли полковник приймав їх у своєму кабінеті, чи то світло місяця робило його таким? На ньому читалася не погроза чи ненависть, а скоріше байдужість. Хоч у голосі вчувалася та ж зарозумілість, що й під час зустрічі на авіабазі. Що ж воно буде? Літума відчув порожнечу в шлунку. «Цього ми й сподівалися», — подумалось.

— Лише справжній поліцейський здатен так швидко розкрити убивство цього дезертира, — додав полковник. — За якихось два тижні, чи не так, лейтенанте?

— За дев'ятнадцять днів, якщо вже точно, пане полковнику.

Літума не зводив погляду з рук полковника Міндреау, але місячне сяйво не сягало до них. Тримає він напоготові пістолет чи ні? Чи погрожуватиме лейтенанту, вимагатиме, аби той відмовився від свого рапорту? Чи стрілятиме? Чи вистрілить і в нього? А може, полковник прийшов заарештувати їх? Може, патруль військової поліції вже оточив їх, поки полковник підступно відволікав їхню увагу. Літума прислухався, огледівся довкола. Ніяких ніби кроків, тільки плюскотіння хвиль. Навпроти то виринав, то знову занурювався у воду старий мол. Чайки дрімали на замшілих залізних ланцюгах, обліплених мушлями, морськими зірками та крабами. Перше завдання, яке він у Таларі одержав від лейтенанта, було розігнати хлопчаків, які полюбляли розгойдуватися на цих ланцюгах, як на гойдалці.

— Дев'ятнадцять днів, — запізнілим відлунням озвався полковник.

В його голосі не було ні глузування, ні люті, лише крижана байдужість, ніби все було неістотне й не стосувалося його. Проте щось у його голосі — бриніння, інтонація чи звичка виділяти певні склади — нагадало Літумі голос дівчини. «Непереможні» мають рацію, — подумав він, — я створений не для цього, не для такого страху».

— Хай там як, а це непогано, — провадив полковник. — Іноді подібні злочини розкриваються роками. Або так і лишаються нерозкритими.

Лейтенант Сільва не відповів. Запала тривала мовчанка, та жоден з них навіть не ворухнувся. Мол підстрибував: чи не розгойдувався там якийсь хлопчик? Літума чув дихання полковника, лейтенанта, своє. «Ще ніколи в житті я так не боявся», — спала думка.

— Ви сподіваєтесь підвищення по службі, винагороди? — долинув голос полковника Міндреау. Літумі подумалось, що він, певно, мерзне в легкій льотчицькій безрукавці. Полковник був невисокий, на півголови нижчий за Літуму. За його часів ще не встановлювали обмежень по зросту для тих, хто вступав у військові заклади.

— Капітаном я можу стати тільки в липні наступного року, не раніше, пане полковнику, — проказав лейтенант.

Зараз. Зараз той скине руку, гримне постріл, і голова лейтенанта розлетиться, як папайя[13]. Але полковник підніс правицю до губ і поліцейський побачив, що він не озброєний. Чого ж він тоді прийшов, чого?

— На ваше запитання можу сказати лише: ні, я не сподіваюсь винагороди за розкриття злочину. Скорше навпаки, це тільки завдасть мені зайвого клопоту, пане полковнику.

— Ви певні, що з'ясували все остаточно?

Тінь не рухалась, і Літумі здалося, що полковник говорить, не розтуляючи губ, животом.

— Зрештою, остаточною є лише смерть, — буркнув лейтенант без тіні страху, мовби розмова зачіпала не його особисто, а зовсім інших людей. «Він веде його гру», — подумав Літума. Лейтенант прокашлявся й провадив далі: — Хоч деякі подробиці ще не уточнені, гадаю, на три ключових питання: хто його вбив, як і чому, відповідь знайдено.

Загавкав собака, потім сумовитий той гавкіт перейшов у тужливе виття. Чи то полковник трохи відступив, чи то місяць піднявся, але обличчя його знов опинилося в сутіні. Мол то виринав, то занурювався, світляна смуга маяка золотавила воду.

— Я читав ваш рапорт командуванню — поліція поінформувала моє начальство. А вони люб'язно зробили фотокопію й надіслали мені, щоб я був у курсі справи.

Його голос не змінився, він говорив неквапно й спокійно, як і доти. Літума помітив: повів вітерцю скуйовдив рідке волосся, полковник одразу його пригладив. Напруження й переляк не минулись, але тепер уяву поліцейського знову заполонили двоє: Паломіно й Алісія Міндреау. Дівчина заціпеніло дивилась, як його заштовхують у блакитний автомобіль. Заревів двигун, і машина зірвалася з місця. Поки їхали до кам'янистої пустки, льотчик, аби догодити полковникові, гасив недопалки об руки, шию та обличчя Паломіно Молеро. А на його стогони обидва тільки реготали, підштовхували ліктями один одного. «Нехай помучиться, нехай помучиться!» — вереснув лейтенант Дюфо, поцілував собі пальці й пригрозив: «Клянуся, ти ще пожалкуєш, що народився на світ».

Літума побачив, що лейтенант Сільва підвівся з човна, на якому сидів, і з руками в кишенях задивився на море.

— Це значить, що справу хочуть затерти, пане полковнику? — запитав, не озирнувшись.

— Не знаю, — кинув полковник Міндреау сухо, наче запитання було надто банальне або безглузде й тільки забирало час. Проте відразу ж непевно додав: — Не певен, не на цьому рівні. Ні, це було б заважко… Не знаю. Це залежить не від мене, а від тих, хто вище.

«Від великих тузів», — здогадався Літума. Чому полковник говорить так, наче це його не обходить? Навіщо він тоді прийшов?

— Хочу з'ясувати одне, лейтенанте… — полковник затнувся, і Літумі здалося, що той швидко позирнув на нього, мовби щойно побачив і вагався, чи варто говорити.

— Моя донька приходила жалітися, що я згвалтував її? Вона це вам казала?

Літума побачив, як його начальник, з руками в кишенях, обернувся до полковника.

— Вона натякнула… — Лейтенант завагався. — Говорила не відверто, не такими словами. Але дала