Читати книгу - "Париж двадцятого століття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Отже, ти стверджуєш, що у наш час зустріти жінку неможливо? — запитав Мішель.
— Звісно, так! Хіба що їй уже за дев’яносто п’ять; останні із них померли разом з нашими бабцями. Однак...
— О! Значить, є однак?
— Їх ще можна зустріти у передмісті Сен-Жермен; у цьому маленькому куточку величезного Парижа й досі вирощують цю рідкісну рослину, цю puella desiderata[88], як сказав би твій викладач; але тільки там і ніде більше.
— Отже, — відповів Мішель, іронічно посміхаючись, — ти вперто відстоюєш свою думку про те, що жіноча порода зникла.
— Ех, синку мій, видатні моралісти дев’ятнадцятого сторіччя уже передчували наближення такої катастрофи. Бальзак, який добре знався на цьому питанні, говорить про це у своєму знаменитому листі до Стендаля: жінка, — пише він, — це Пристрасть, а чоловік — Дія; саме тому чоловік боготворив жінку. Зараз же вони обоє — Дії, й відтоді у Франції більше немає жінок.
— Гаразд, — мовив Мішель, — а що ти можеш сказати про шлюб?
— Нічого хорошого.
— І все-таки?
— Я більше схиляюся до шлюбу інших, аніж до власного.
— Отже, ти ніколи не одружишся.
— Ні, аж поки для винесення судового рішення щодо подружньої зради не буде створений той горезвісний трибунал, що його вимагав ще Вольтер: шестеро чоловіків і шестеро жінок з одним гермафродитом, голос якого був би вирішальним у разі рівного розподілу.
— Добре, годі жартів.
— Я не жартую; тільки так будуть забезпечені якісь гарантії! Пам’ятаєш, що сталося два місяці тому, на процесі з розгляду подружньої зради, який пан де Кутане влаштував своїй дружині?
— Ні.
— Тоді слухай: суддя спитав у пані де Кутане, чому вона забула про свій подружній обов’язок. «У мене погана пам’ять», — пролунала відповідь. І суд її виправдав! Еге ж! Така відповідь і справді заслуговує на виправдання!
— Облишимо пані де Кутане, — перебив друга Мішель, — і повернемося до шлюбу.
— Синку мій, ось єдина істина щодо цього питання: молодий хлопець завжди може одружитися, а одружений уже ніколи не стане молодим. Ось тобі й величезна різниця між парубком та чоловіком сімейним.
— Кенсоннасе, скажи, що конкретно ти маєш проти шлюбу?
— Що конкретно я маю проти шлюбу? Та ось що: у часи, коли сім’я все більше має тенденцію до розвалу, коли особисті інтереси штовхають кожного з подружжя на різні шляхи, коли бажання збагатитися за будь-яку ціну вбиває справжні почуття, шлюб здається мені героїчним непотребом; раніше, якщо вірити авторам минулого, все було цілком інакше; гортаючи старі словники, ти здивувався б таким словам, як пенати, лари, родинне вогнище, родинне коло, супутниця життя тощо; але ці вирази вже давно зникли разом із поняттями, які позначали. Ними більше не користуються; очевидно, раніше подружжя (до речі, ще одне застаріле слово) було одним цілим; тоді згадували такі слова Санчо: порада жінки — не бозна-що, але треба бути божевільним, аби до неї не дослухатися! І до неї дослухалися. Тепер порівняй із тим, що відбувається зараз: сучасний чоловік живе далеко від дружини, він проводить увесь свій час у Клубі: там він снідає, працює, вечеряє, грає, спить. Щодо пані, то вона займається своїми справами. Пан вітає її, мов незнайомець, якщо випадково зустріне на вулиці; час від часу він заходить до неї у гості, скажімо, по понеділках і середах; інколи пані запрошує його на вечерю, рідше — провести разом вечір; зрештою, вони зустрічаються так зрідка, бачаться так зрідка, говорять так зрідка й називають один одного на «ти» так зрідка, що мимохіть ставиш собі доволі логічне запитання: як на цей світ ще з’являються спадкоємці?
— Напевно, твоя правда, — погодився Мішель.
— Це абсолютно точно, сину мій, — запевнив Кенсоннас, — зараз ми повторюємо тенденцію, характерну для минулого сторіччя, коли намагалися народжувати якомога менше дітей; матері засмучувались, якщо дочки вагітніли зарано, а їхні молоді чоловіки були у відчаї від такої своєї незграбності. Відтак у наш час кількість законних дітей значно зменшилась порівняно з кількістю байстрюків; останні становлять уже вражаючу більшість; скоро вони стануть господарями Франції, а тоді вже приймуть закон, що забороняє встановлення батьківства!
— Це видається мені очевидним, — відказав Мішель.
— Отже, зло, якщо вже йдеться про нього, — продовжив Кенсоннас, — існує в усіх класах суспільства; зауваж, що старий егоїст на кшталт мене аж ніяк не засуджує такого стану речей, він отримує з нього користь; але я хочу тобі пояснити, що шлюб — це більше не означає «родина», і що Гіменеєвого смолоскипа[89]вже недостатньо, як раніше, для того, щоб прогодувати сім’ю.
— А якщо, припустімо, з якоїсь неможливої... добре-добре: неймовірної причини ти все ж таки захотів би одружитися?
— Любий мій, спочатку я збив би собі мільйони, як і всі інші; аби тягти цей грандіозний жереб удвох, потрібні грошенята; дівчина уже не виходить заміж, якщо в батьківській скрині немає відповідної кількості золота, і Марія-Луїза[90] зі своїми нещасними двомастами п’ятдесятьма тисячами франків приданого не знайшла б тепер жодного банкірського синочка, що волів би з нею одружитися.
— А якщо б це був якийсь там Наполеон?
— Наполеони у наш час — рідкість, синку.
— Отже, наскільки я розумію, думка про власне весілля не надто тебе приваблює?
— Аж ніяк.
— А як щодо мого?
«От і добалакались», — подумав піаніст, не відповівши.
— Ну то що, — спитав юнак, — ти мовчиш?
— Я дивлюся на тебе, — відповів Кенсоннас із серйозним виглядом.
— І ти...
— Думаю, як би тебе краще зв’язати.
— Мене?
— Так, дурню! Божевільний! Що з тобою буде?
— Я стану щасливим! — відповів Мішель.
— Нумо поміркуймо. Або ти маєш геніальні здібності, або не маєш! Якщо тобі не подобається це слово, най буде просто «талант». Якщо у тебе немає таланту, ви обоє помрете у злиднях. Якщо ж він у тебе є — постає інша проблема.
— Як це так?
— Дитя моє, тобі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Париж двадцятого століття», після закриття браузера.