Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Глава 8

Від адвоката Антон вийшов задумливим, і здивованим. Віра сиділа в прийомній свого батька, підхопилась, як тільки Волков вийшов з кабінету Біляєва. Перед консультацією вона коротко привіталась з батьком, але не стала заважати їм з Антоном працювати.

- Ходімо, - кивнув дівчині Антон. – Ми заслужили обід.

Віра зрозуміла, що по відстороненому обличчі шефа нічого не розбереш – сподобався йому прийом, була користь від тої зустрічі? На язиці вертілась сотня питань. Цікавість розпирала її з середини. Їй раптом захотілось дізнатись про Антона Павловича все. Чим він живе. Чим переймається.

- Все добре? – тільки й запитала дівчина. Поправила на плечі ремінець маленької круглої сумочки-клатчу, напружено дивлячись  спину директору.

- Без сумніву, - коротко через плече кинув Волков.

Генеральний директор притримав перед Вірою двері. На відміну від адвоката Долі адвокат Біляєв не розмінювався на кабінет в якомусь офісному центрі. Ні у нього був офіс на першому поверсі пятиповерхівки, переобладнаний з трикімнатної квартири. З солідною вивіскою, скляними дверима і кам’яним ганком, що був навіть пандусом обладнаний.

В офісі вся обстановка теж натякала на те, що її власник не відчуває фінансової скрути – диван і крісла з шкіряною оббивкою, панелі із світлої деревини,  товсті столи з червоного дерева, натерта до блиску підлога з мармурової крихти. Віра так цікаво цокала невисокими підборами по цій підлозі, що мимоволі хотілось опустити очі долу, і милуватись її рівними ідеально зліпленими гомілками і ступнями, закутими в блискучі лакова туфлі-човники.

А хиткість, з якою вона, ніби невпевнено, трималась на підборах, породжувала в душі бажання підтримати її під лікоть, або і взагалі підхопити і носити на руках. Підступна річ  - тонкі підбори. Варто жінці їх одягнути,  як вона відразу перетворюється на крихкого ідола, якого треба оберігати.

Антон настільки відволікся на власні думки і спостерігання ніг секретарки, що на мить затримався біля дверей, в той час як Віра пройшла мимо нього.  Час ніби на секунду сповільнився, а потім понісся з пришвидшенням.

Віра зробила крок вниз по сходинці, і на неї налетів хлопець в сірій толстовці з капюшоном, натягнутим на обличчя. Молодик ухопився за ремінець Віриної сумочки, видираючи здобич у дівчини з рук. Луснула тканина – то цупкі пальці злодія прихопили разом із ремінцем рукав Віриної сукні, і тканина не витримала натиску, розповзаючись по шву.

А злодій відштовхнувши Віру кинувся геть, перестрибнувши кілька сходинок, наче перелетів. Тільки ноги в брудних кросівках мелькнули.

Дівчина скрикнула, очікувано не втримала рівновагу, і покотилась на асфальт.

Антон кинув двері і кинувся слідком за крадієм. Очі цупко тримались за миготіння сірої плями  толстовки. Бігав злодій не дуже добре. Мабуть, розрахунок був на те, що жертва розгубиться, а супутник кинеться їй на допомогу. Тож кількома великими стрибками, Антон майже наздогнав злочинця. Зрозумівши це, молодик кинувся на проїжджу частину, прямо під автомобілі, і Антон не роздумуючи прослідував за ним. Відштовхнувся від капоту якогось автомобіля, різко і тонко пискнули гальмівні колодки, їм вторив високий вереск зчеплення гуми з асфальтом і грубіший рик клаксону автівки, але Волков на те не зважав.

В вухах шуміла кров, наднирники виробляли адреналін, і Волков здавався собі швидшим і спритнішим, ніж будь-коли в житті. Один стрімкий ривок, і він хапає злодія за плече. Але той виявився вертким, як вуж. Дивом вислизнув із захвату, шпурнув в обличчя Волкову трофейну сумочку, і знову кинувся геть.

Антон інстинктивно вхопив коричневий клатч, І обернувся. На тому боці вулиці Віра так і продовжувала сидіти на тротуарі, ошаліло трясучи головою. Вибір був очевидним – треба було допомогти дівчині, а не переслідувати невідомого молодика. Тим більше, що злочин йому не вдався.

Антон кинувся до назад до дівчини.

- Як Ви? – дурне питання, зрозумів відразу чоловік, опускаючись поруч з Вірою на коліна. Погляд вже обшукував ї тіло. Вихопив відірваний рукав сукні, що оголював вкриту шрамами руку. Віра бездумно притримувала тонку тканину, намагаючись приховати свій сором. І Антон миттю зорієнтувався, зняв піджак, і накинув поверх Віриних плечей. Перевів погляд далі. – Що з ногою?

Павутиння капрону розповзлось на гомілці, безповоротно зіпсувавши колготи довгими «стрілками». Віра подряпала ногу, здерла шкіру при падінні, але навіть не намагалась її оглянути. Видно ніяк не могла оговтатись від шоку. Антон перевів погляд вище, спідниця задерлась аж до стегон, і він зрозумів, що помилився - на Вірі були не колготи, а панчохи. Чорне мереживо широкою смужкою охоплювало стегно.

Волков відвів очі. Але картинка намертво відбилась в його мозку.

- Давайте руку, - він допоміг Вірі піднятись, і та застогнала опершись на пошкоджену ногу. – До автівки зможете дійти?

 Дівчина притримала біля горла поли піджака, який так і норовив зісковзнути з її плечей. Запах Антона Павловича, терпкий, невідворотний, здається міцним коконом оплутав її з голови до ніг, позбавляючи здатності мислити раціонально.  Нога боліла. Пекло здерту шкіру. На руці здається теж були подряпини, чи синці – злодій не церемонився, хапаючи сумочку, прихопив і рукав, і руку боляче шарпнув. Віра ніяк не могла повірити реальність тог, що відбулось. Як наче фільм дивилась. І тільки піджак директора, який ще зберігав його тепло, огортав дівчину і вберігав від паніки.

- Може до лікаря? – запитав Волков, бачачи що підлегла ніяк не може оговтатись.

- Не треба, - нарешті видавила з себе Віра, і спробувала зробити ще крок, але нога озвалась болем, який прошив від щиколотки до тазу.  Пальці самі собою вхопились за Антона Павловича. – Зараз пройде.