Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Волков по при очікування Віри в офісі не з’явився. Зате заходив Олег, розповідав анекдоти, попутно залишивши стос паперів на підпис. Робочий процес нарешті відволік Віру від власних переживань, і вона перемкнулась на роботу.

Ближче до одинадцятої в офіс навідався Жидкін.

- Павлович не з’являвся? – без привітань запитав він.

- Ні, - похитала головою Віра.

- Дивний у тебе відтінок волосся, - поспостерігавши, як розсипались по світлому шовку сукні Вірині локони промовив Дмитро Валентинович. – В якому салоні фарбуєшся?

- Я не фарбую волосся, - трішки здивувалась питанню дівчина.

- А чому? – Дмитро обперся об стійку рецепшину, навис над Вірою, зацікавлено роздивляючись.

- Не вбачаю потреби, - потисла плечима дівчина, і спробувала перевести погляд на екран монітору.

Але фінансовий директор так легко здаватись не збирався.

- Віро, а ти знаєш чим займається наша організація? – запитав і сам собі відповів. - Ми ремонтуємо тротуари, вкладаємо плитку. Знаєш скільки плиток потрібно на квадратний метр?

Віра похитала головою.

- А лавандове капучіно колись пробувала? – змінив тему Жидкін. І дочекавшись короткого «ні» від Віри продовжив: - Здається в цьому місці ніхто місці не збирається ділитись з тобою специфікою роботи. В обід сумістимо приємне з корисним. Розповім тобі про технологію нашої роботи, і пригощу кращим лавандовим капучіно в місті!

Він не питав. Дмитро Валентинович був впевненим, що Віра піде з ним. Віра почервоніла від необхідності пояснювати, чому вона цього робити не бажає. Але на щастя саме в цей момент в прийомну зайшов Волков, чим врятував дівчину від необхідності придумувати відмовки негайно. Вірі здалось в грудях у неї додалось повітря, в приймальні стало світліше, і губи самі по собі розлізлись в посмішці.

Генеральний директор не змінював своєму напівспортивному стилю. Одягнутий він був в білу футболку, гірчичного кольору піджак, ноги обтягували, не приховуючи чоловічу випуклість,  світло-коричневі котонові штани. На ногах – білі кросівки. Віра дивилась на нього невідривно, і по правді б могла б спостерігати за начальником і увесь день.

- Всіх вітаю, - Антон потис руку фінансовому директору. – Дмитро, ти мене чекаєш?

- Ні, - з викликом відповів Жидкін, самовдоволено дивлячись в очі супернику. Весь його вигляд говорив – що можна тобі, те і мені дозволено. – Я запрошую Віру на ланч.

Антон перевів крижаний погляд на Віру. Проінвентаризував її вигляд, саме так відчувала себе дівчина. Ніби її інспектують, перевіряють чи все з нею добре. І похитав головою:

- Нікуди моя, - Антон виділив інтонацією слово «моя», - секретарка з тобою не піде. У нас справи.

- Але, - спробував заперечити Жидкін. Волков задушив його супротив в зародку:

- Діма, ніяких «але», справа стосується Артемчика, і нам справді ніколи. Віро збирайтесь, Ви казали Біляєв чекатиме нас о дванадцятій.

- Відколи це Віра займається і цією справою? – все-таки обурився Жидкін.

- Відколи я так схотів! – відрубав Волков. – І щоб тобі не нудилось, Дмитре Валентиновичу, повідомляю – я вирішив питання фінансування на  нові форми. У відділі продажів знайшли варіант у Дніпрі, вигідна пропозиція, але треба з’їздити і подивитись самому чому їх продають так дешево. Ось ти і поїдь.