Читати книгу - "Вогонь і кров"

Тим часом ми вже не бачили тієї небезпеки, яка перед цим приводила нас у рух. Наступ розчинився в серії окремих атак, які досі мали успіх, хоча їм і бракувало тієї люті, що раніше супроводжувала кожен наш крок.

Праворуч від нас начебто знову почалося просування вперед. Звідти знову залунало «ура!», і почали гриміти розриви ручних гранат. Можливо, якщо ми зробимо ривок, то зможемо захопити селище з правого флангу. Ми поспішно кинулися через узвишшя, з якого ми перед тим закидали гранатами бліндажі. Після цих вибухів вся місцевість укрилася тілами загиблих та поранених мешканців із цих укриттів, про яких ми нічого не знали. Також від вибухів загорілася земля; великі ділянки висушеної полуденним сонцем тогорічної трави зайнялися полум’ям, розкидані патрони із тріском злітали в повітря. Ми пробігли крізь вогненну завісу. За нею ми наштовхнулися на солдатів з 76-го полку, які саме готувалися до штурму ворожих позицій. З радісними вигуками ми кинулися до них. Нас почали обстрілювати, але ми нікого не побачили. Розсіяні, але все ж рішуче налаштовані залишки супротивника, мабуть, засіли у вирвах перед нами. Та щойно ми впритул наблизилися до брустверів ворожих траншей, цей клаптик землі почала обстрілювати наша власна артилерія. Тричі ми намагалися подолати цю відстань, поки не відмовилися від ідеї закріпитися там, і тоді заскочили у розташований справа довгий окоп. Там ми були вимушені зробити зупинку.

Ми опинилися у величезній вирві. Вона нагадувала море, на чиїх хвилях землистого кольору колихалися пожитки затонулих кораблів. І ми тут відчували себе так само, як людина, яка пережила кораблетрощі та якій все здається хистким і рухливим із тієї дошки, за яку вона тримається. Гвинтівки та кулемети вигравали свою смертоносну мелодію, яка стихала та підіймалася, а тоді раптово обривалася, щоб згодом знову взяти люте фортіссімо, яке занурило в шал усі клавіші. Було важко сказати, що визначає ритм цієї мелодії.

Нас почали обстрілювати невідомо звідки. Поодинокі солдати з дивною байдужістю підіймалися з укриттів та ставали легкою мішенню для куль. Якби це було на спокійних позиціях, ми би закричали до них, щоб вони залягли, але тут про це не могло бути і мови. За мною з’явився єфрейтор із моєї роти, та як тільки він випрямився в окопі у повен зріст, його поцілили прямісінько у живіт. Ми з Галлером, який щойно знайшовся та опинився поруч, кинулися до нього, аби перев’язати рану. Перша перев’язка за цілий день, яку я робив сам.

Уже починало сутеніти. Наша артилерія все ще вела вогонь. Нічого не залишалося, окрім як облаштовуватися на ночівлю. На жаль, ми так і не взяли селище Морі, але це була не наша провина. Позаду нас, у тумані, чути було, як офіцери викрикують номери своїх підрозділів. Настав час підвести підсумки. З моєї роти на позиції наразі було до дванадцяти чоловік, серед яких — усі чини, від рядового до фельдфебеля. Найкраще було би, якби ми заночували в бліндажі, який ми знайшли перед цим, та надіслали гінця до штабу батальйону.

Ми обережно прокралися назад та повільно вирушили ліворуч полем, устеленим пораненими, які ледь чутно стогнали. Вони безперервно просили «води!», і тоді ми перелили все, що залишалося в наших флягах, до фляг санітарів, які то тут, то там схилялися до землі, аби надати комусь допомогу. Але це були тільки краплі, які падали на гарячий камінь. Залишалося сподіватися, що підійдуть ще санітари з носилками. Всі з нас не раз отримували поранення та знали, що це таке: лишитися лежати на самоті під ворожим вогнем.

Невдовзі ми розшукали ту саму ґрунтову дорогу. Мертвий англієць правив нам за вказівник до бліндажа, який ми знайшли в тому самому безладі, у якому його й залишили. Ми почали готуватися до ночівлі, розстилаючи плащі та шинелі. Лежати було дуже тісно, проте так ми не мали змерзнути. Ми знову поповнили наші запаси; усюди задиміли цигарки.

Я ніяк не міг заснути. Ззовні було ще не зовсім темно, і мені згадався дивний спалах від гармат, який побачив сьогодні ввечері над землею, всього за декілька сотень кроків від цього місця. Цей спалах мав такий незвичний вигляд, що я досі гадав, що це могло бути. Завдання на цей день ми виконали, то чому б на його завершення не наважитись на маленьку особисту авантюру? Мені страшенно хотілося розвідати, що відбувається там, унизу. Але я не хотів іти зовсім один — як не як це було надто ризиковано. Галлер сидів біля мене та відрізав великий шмат шинки. Це був чоловік, який колись, у Лотарингії, після нашої нічної вилазки, сам-один залишився на позиції, яка кишіла французами, та зняв кулемет з лафета, щоб не вертатись з порожніми руками і не залишати після себе згадки. Я до сих пір бачу, як у ранковому тумані він біг до нас через нічийну землю зі здобиччю в руках, на ходу лаючись та проклинаючи все на світі, після того, як ми вже загубили його, як і інших, що залишилися там назавжди. Так, він мав правильну вдачу, і було б непогано взяти його з собою. Я виклав йому свою пропозицію і, звичайно, він одразу погодився.

Фельдфебель Кумпарт лишався за старшого; довго ми не барилися. Обережно, з гвинтівками наперевіс, ми прокралися вниз крізь лощину. Дорогою нам ніхто не траплявся. На краю лощини ми наштовхнулися на ще один бліндаж, викопаний у схилі; він розташовувався над землею і навіть мав вікно. Перед тим, як заходити, ми спершу гукнули декілька разів, погрожуючи закинути у вікно гранати, які стискали напоготові в руці. Ніхто не озвався: бліндаж здавався покинутим. Якщо той, що нагорі, належав вістовим, то у цьому, без жодних сумнівів, мешкали офіцери артилерії. Це житло було напрочуд затишним і навіть не без певного шику, який порівняно з нашими вбогими умовами здавався нині чимось фантастичним. Зручні плетені крісла, одне з яких було перекинуте, вочевидь, під час поспішної втечі, стояли навколо маленького комину, на ребрі якого лежали відмінні люльки. У нас так не жив жоден командир дивізії. Мій погляд упав на шкіряний підсумок для мап. Оце так знахідка, довгенько я мріяв про такий! Ми вже кілька років не мали таких речей, користуючись папками з картону. Англійці залишили нам навіть срібний келих, від якого тут, на жаль, не було жодної користі. Краще вже було забрати ці маленькі металеві фляги, наповнені віскі. Також було вдосталь білизни, особливо шкарпеток із шотландської бавовни; я пошукав очима