Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Тільки облога допомогла. Зрадці не могли випасати коней, і через те тварини здихали з голоду. Тоді старші козаки вирішили видати проводирів бунту, таким чином домагаючись, щоб їх звільнили від страти. Багато черні тоді вирубали, і вже двадцять п’ять років у тих краях спокій. Але ще дивляться спідлоба діти та онуки тих, що загинули в таборі. Та, як тільки можуть, дошкуляють усьому, що є польським та шляхетським.

При від’їзді ясновельможний пан комісар проводжав загін Дзевульського і все наставляв свого помічника:

— Не пропускай дрібниць. І головне: нікому з місцевої черні не вір. Жодному слову. Заклинаю! Мине ще багато років, перш ніж вони зрозуміють, яке щастя для них настало після того, як польська корона взяла під захист ці землі. А якщо не зрозуміють... Їхнє місце на цій благодатній землі займуть інші. Хвала Ісусу, в коронних землях і в Литві люду простого досить. Та й сама шляхта вже рветься на ці жирні землі. Невдовзі вони стануть значно дорожчими від наших лісистих земель. Але це — майбутнє. Зараз важливо перехопити цього монастирського дурня. І зовсім не випадково ці «виконавці волі» покійного гетьмана з’явилися в лаврі. Вони так само шукають слід цього убогого. Можливо, печерні ченці й повідомили їм, куди спрямував свого каурого коника дурень. Тож необхідно терміново відшукати слід цих псевдо-козаків і не спускати з них очей. Відчуваю, що вони скоро знайдуть дурня...

При слові «відчуваю» Якуб Собеський закашлявся. Напевно, згадав, як «відчув» ворога на території печерного монастиря.

Панові комісару добре давати настанови і сипати порадами. А ось гасати неосяжними просторами дикої землі — це зовсім інша справа. Особливо коли кожен стрічний або від народження дурень, або ворог, або принаймні жартівник, місце якому на першій-ліпшій гілляці.

Антонім Дзевульський відчув, що втомився. Ніколи такого з його молодим тілом не траплялося. Міг тижнями скакати, сидіти в засідці, переслідувати... А тут раптом почало ломити в попереку, з’явився трем у колінах, та й голова все частіше боліла. Може, це не просто втома, а страх перед тим, що не зможе виконати доручення пана комісара. І тоді... Краще не думати, що тоді. Хоча, що тут думати — повернеться пан Дзевульський у свої ліси до змарнілих і вічно голодних холопів. Буде раз на місяць вибиратися з лісових нетрів на шляхетські збори або на вечерю до воєводи. Може, колись нап’ється до смерті й здуру прокинеться обвінчаним зі злою й кістлявою шляхтянкою, за якою отримає в придане корчі та болота.

Йому нестерпно хотілося скуштувати місцевої міцної горілки — і то не чарку, а цілий жбан, щоб звалиться бодай до ранку, ні про що не думаючи. Він би так і зробив, якби не був Антонімом Дзевульським — дрібним шляхтичем, який завдяки своїм здібностям і наполегливості вибився в коронні таємні чини, якого помітив і взяв під своє крило сам Якуб Собеський. І якщо Антонім виконає це завдання, то є велика надія на те, що ясновельможний пан комісар поклопочеться про те, щоб панові Дзевульському виділили чималий шмат землі. Можна і в цих диких місцях. Адже пан комісар говорив про те, що дуже скоро тут будуть багатолюдні міста і кам’яні фортеці, за якими легко можна буде відсидітися не лише супроти ординців, а й навіть османів. А вже діти і внуки пана Дзевульського побудують свої замки й палаци в гирлі Дніпра, як це було за часів Великого Князівства Литовського і могутнього Вітовта.

Що ж, добре, що шинок просторий, і навіть є столи та лавки під навісом у дворі. Ще чудово, що і стайня є. І геть-таки чудово, що в шинкаря є чисті кімнати для відпочинку. Грошима пан комісар (може, відчуваючи свою провину, чи радше помилку) забезпечив сповна. Тож нехай люди досхочу поїдять кулешу або чого іншого гарячого, вип’ють густого пива, насолодяться смаженим м’ясом. Нехай шинкар приготує в дорогу запас харчів і...

Нехай Лешко цим займається. Пану Дзевульському конче треба відпочити. Головне, що тепер можна вперше за три дні зняти чоботи і не спати в обіймах із шаблею та пістолем.

* * *

Від шинку вечірній неспішний вітерець наполегливо доносив смачні запахи.

«То славетна козацька їжа — братко![73] Ну, ну, ну... — прив’язаний до сторічного в’яза Йонатан засмикав носом. — Так і є! На воді, але з баранячим жиром та тушкованими в ньому цибулею, часником і хроном. Ні... Щось іще! Так і є! Гриби! Добре б іще додати лободи, кропиви і листя кульбаби. М’яти? Ні, не потрібно. А ось до свинячих реберець із тим-таки часником і хроном — було б добре... А ось у ковбасі занадто багато часнику. О! І навіть перець! Яка витрата, просто золота ковбаса. Значить, робив не зі свіжого м’яса. Ні, ковбасу я б не став їсти. А ось каплуна й фазана... Ох, я їх не лише відчуваю — бачу ці золотисті скоринки і бурштинові крапельки жиру. Добре б із пивом! Але можна і з водою... Бодай щось із чимось... Цікаво, чи їстимуть православні русини? Адже в них завтра Великдень. Полякам байдуже, вони вже святкували свою Пасху[74]. Вони ніколи не уживуться, ці поляки і русини. Віра в них різна і свята розведені в часі. Сьогодні католики нап’ються, а русини дотримуватимуться посту і на те дивитимуться».

— Гей, шинкарю! Ще меду, — почувся голос уже п’яненького Лешка.

— Поц[75]. Теж мені русин. Ні! Зовсім без віри людина! Справжній поц. Брудний і смердючий. Нехай у нього випадуть усі зуби, лише один залишиться — для страшного зубного болю, — тихо прошепотів на той крик Йонатан, уявляючи, як давиться м’ясом його тюремник, заливаючись ароматною медовухою. Потім київський шинкар почав умовляти власний шлунок — і майже домовився з ним про те, що він повний і навіть покуштував на десерт квашу на меду[76].3 цією думкою можна було намагатися заснути. Йонатан мужньо заплющив очі й навіть насилу кілька разів позіхнув.

І тут його ніс уловив наближення розмаїтих запахів: давно ношеного одягу, насиченого димом і рясно просоченого різними тваринними жирами. Але був і ще один запах — той, який змусив розплющити очі.

— Загреб[77] з бринзою, — прошепотів Йонатан.

— О, як не