Читати книгу - "Відьомські двері"

Друга зупинка за Парижем, ще одне вторгнення! У вагон увійшла група німців, гучна у своїй зневірі в духах предків і сумнівах щодо політики. Дехто з них навіть мав книжки з назвою «Чи був Господь вдома?»

Східний привид ще глибше втиснувся в свої подібні до рентгенівських променів кістки.

— Ох, любий, — закричала міс Мінерва Геллідей і побігла до себе в купе, щоби принести і кинути поряд з ним цілу купу книжок.

— «Гамлет», — закричала вона. — Привид його батька, так. «Різдвяна пісня у прозі». Аж чотири привиди![41] «Буремний перевал».[42] Кеті ж повертається, так? Привидом серед снігів? «Поворот гвинта»[43] і… «Ребекка»![44] А ще моя улюблена «Мавпяча лапка»![45] З чого почнемо?

Але східний привид, на відміну від Мерглея, не промовив ні слова. Його очі заплющилися, а рот зшили крижинки.

— Зачекай! — закричала вона.

І розгорнула першу книгу… де Гамлет стояв на стіні і слухав стогони привида свого батька, і прочитала:

— «Послухай же… Близька година… Коли я знов повернуся до сірки, В огонь і муки, й сморід».[46]

Тоді прочитала ще:

— «Я дух твойого батька, Приречений тут до пори блукати Ночами…»

І ще:

— «Якщо ти дійсно син своєму батьку…

То помстися за убивство…»

І знову:

— «…Убивство — і підліше, Ніж будь-яке…»

І потяг мчав крізь ніч, коли вона вимовляла останні слова привида батька Гамлета:

— «Прощай навік! І пам’ятай мене».

— «Прощай навік! І пам’ятай мене».

Вона повторила:

— «…пам’ятай мене!»

І східний привид затремтів. Вона зробила вигляд, що не помічає цього, і взялася за іншу книжку:

— «Почнімо з того, що Мерглей помер…»[47]

А «Східний експрес» торохкотів примарним мостом понад невидимою річкою.

Її руки наче пташки пурхали понад книжками.

— «Я — Дух Колишнього Різдва».

Далі:

— «Примарний рикша виринув із туману, із цокотінням пронісся в пітьму…»[48]

І чи не долинає найкраща луна кінських копит з горла східного привида?

— «Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!»[49] — м’яко вигукнула вона.

І раптом! — наче стрибок жабки. Вперше більше ніж за годину у східного привида пробився пульс.

Німці далі по коридору стріляли з гармат невіри.

А вона і далі лила ліки:

— «…Тужливе завивання пролунало над болотами…»[50]

І відлуння цього виття, цього нещасного крику, виринувши в глибинах душі її компаньйона по мандрах, пролилося крізь його рот.

Западала глибока ніч, місяць плив у височіні, і Жінка в Білому[51] ступала тихим краєвидом, як і читала стара медсестра, і кажан, який, обернувшись на вовка, миттю став ящіркою, побіг по чолі похмурого пасажира.

Зрештою в потязі запанувала сонна тиша, і міс Мінерва Геллідей впустила останню книгу з рук. Книга з глухим стуком впала на підлогу.

— Requiescat in pace?[52] — прошепотів із заплющеними очима східний мандрівник.

— Так, — посміхнулася вона, киваючи. — Requiescat in pace.

І вони заснули.

Зрештою вони дісталися до моря.

Стояв туман, який перетворився на імлу, а той обернувся на краплі — потік сліз безмежного неба.

Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота і пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на паром.

Східний привид відступив від юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.

— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Паром. Там же нема, де сховатись! А іще ж митниця!

Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на облавок. Щоби вона могла потрапити в оточення грубих голосів, гострих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно паром затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.

Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути:

— Хутко!

І вона ледь не схопила на руки кволого чоловіка і понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.

— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!

— Він незвичайний! — медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!

Старий роззирнувся.

— Але ж, — прошепотів він, — це дитяча кімната.

Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.

— Дітки, — покликала вона.

Діти непорушно завмерли.

— Час розповідати казки!

Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:

— Час розповідати казки про привидів!

Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.

— Всім сісти! — наказала медсестра.

Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі. Вони сиділи навколо східного мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама, і витріщалися на його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.

Старий затремтів. Мінерва швидко спитала:

— А ви справді вірите у привидів? Так?

— О так! — залунали крики. — Так!

Привид постатнів, так наче хтось встромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він вказав крижаним пальцем на дитячі обличчя.

— Я… — прошепотів він. — Я… — пауза. — …оповім вам жахну історію про справжнього привида!

— Так! — загорлали діти.

Він заходився розповідати, і палкість його розповіді вимальовувала тумани, притягувала імлу і запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він, зоріючи крізь хистке море: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра, і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були і раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, стара медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.

А тоді хтось із дітей спитав:

— А ти хто?

Закутавшись у свій примарний саван, похмурий пасажир напружив уяву і відповів.

Лише звук корабельного гудка різко обірвав тривалі опівнічні історії. Приходили батьки, щоби забрати своїх загублених дітей подалі від «східного» джентльмена з примарними очима. Його голос пробирав до кісток, а він усе шепотів і шепотів, аж доки паром легенько не вдарився об причал і останнього хлопчика попри його спротив не забрали з каюти. Старий та медсестра зосталися самі