Читати книгу - "Кінець роману"

Досі Морісові й мені не траплялося провести разом мало не весь день, а в нас ще була попереду ціла ніч. Ми купили салату, булочок і дістали пайку масла на картки. Не мали великої охоти їсти, і було дуже тепло. Тепер теж тепло, кожен скаже: «Яке гарне літо!», а я їду поїздом на село, до Генрі, й усе в мене скінчилося раз і назавжди. Мені страшно, це ж і є пустиня, навколо ген на стільки миль нікого й нічого немає. Якби я залишилася в Лондоні, то мене могла б швидко спіткати смерть, зате там була змога підійти до телефону й набрати єдиний номер, який знаю напам’ять. Я часто забуваю свій. Мабуть, Фройд пояснив би це тим, що я хочу його забути, бо це також номер Генрі. Але я люблю Генрі й бажаю йому щастя. Ось тільки сьогодні ненавиджу, бо він щасливий, а ми з Морісом нещасливі, і Генрі не здогадається, у чому річ. Він скаже, що я виглядаю втомленою, і вирішить, що в мене місячні. Віддавна вже він не завдає собі клопоту підраховувати, коли вони випадають.

Сьогодні ввечері завили сирени. Тобто вчора ввечері, але хіба не все одно? Тут, у пустелі, немає часу. Але я можу звідси вийти, коли захочу. Можу завтра спіймати поїзд, поїхати додому й подзвонити йому. Напевно, Генрі залишиться на селі, а ми з Морісом проведемо разом ніч. Обітниця — це далеко не все, що справді важливе, та й склала я її комусь такому, кого ніколи не знала і в кого, власне, і не вірю. Ніхто не дізнається, що я порушила обітницю, крім Нього й мене, а Його ж немає, хіба не так? Не може Його бути. Не можуть водночас бути і милосердний Бог, і мій відчай.

Якщо я повернуся, що з нами буде? Та те саме, що було вчора, поки не завили сирени. Те саме, що й торік. Ми сердитимемось одне на одного, боячись кінця й роздумуючи, як будемо жити далі, коли в житті нічого не залишиться. Ет, не варто мені роздумувати, уже нема чого боятися. Ось він, кінець. Боже милий, а що ж я вдію з цим прагненням кохати?

Чому це я пишу «Боже милий»? Він не милий, принаймні до мене. Це ж не хто, а Бог, якщо Він взагалі є, навіяв мені думку про обітницю, і я Його за це ненавиджу. Ненавиджу. Що кілька хвилин мене проминає то сіра кам’яна церква, то пивна. У пустелі повно церков і пивних. І крамниць-філій, і чоловіків на велосипедах, і трави, і корів, і фабричних димарів. Бачиш оте все крізь пісок, як риба в акваріумі бачить крізь воду. І Генрі чекає в акваріумі, виставляє з води писочок, щоб я поцілувала.

Ми не зважали на сирени. Це дрібниця. Ми не боялися смерті від бомби. Безконечно тривав авіаналіт. То було не звичайне собі бомбардування. Газетярам ще не дали дозволу про це писати, але всі вже були в курсі справи. Це щось нове, нас уже застерегли. Моріс пішов униз подивитися, чи є хтось у підвалі. Він боявся за мене, а я — за нього. Я знала наперед, що ось-ось щось станеться.

Не минуло й двох хвилин — на вулиці пролунав вибух. У цій кімнаті, що на задвірках, нічого не сталося, хіба тільки відчинилися двері під напором повітря й відпало трохи тиньку, а Моріс же був унизу, біля входу, у мить, коли впала бомба. Я спустилася сходами. Їх захарастило уламками штукатурки й розтрощеними перилами, а в холі панував жахливий розгардіяш. Я не зразу побачила Моріса, тільки згодом зауважила його руку, що випиналася з-під повалених дверей. Я торкнула її, і мені здалося, що це рука мерця. Можу в цьому заприсягтися. Якщо когось кохаєш, то йому нізащо не вдасться приховати холодок у поцілунку. Невже я не відчула б на дотик, що в цій руці ще теплиться життя? Я була певна: ось візьмись за неї, потягни — і видобудеш її з-під дверей, відділену від тіла. Тепер, звичайно, я розумію, що в мене була істерика. Мене ошукано. Моріс не помер. Якщо так, то чи мушу я відповідати за обітницю, складену в нападі істерії? Що ж це за обітниця, якої я не смію порушити? Я й зараз істеризую, пишучи ці рядки. Однак нікому й ніде ані словом не прохоплюся, що я нещаслива. Бо ж тоді спитають чому й далі випитуватимуть, а я тоді зламаюся. Не смію до такого дійти, мушу оберігати Генрі. Та дідько з ним, з отим Генрі! Я хочу такого, що прийме всю правду про мене й не потребуватиме оберігання. Якщо вже я сучка й облудниця, то невже не знайдеться той, хто міг би таку покохати?

Я стала навколішки. Видно, дійшла до божевілля, адже зроду не робила цього й не мусила. Мої батьки, як і я сама, легковажили молитву. А тут я не знала, які слова знайти. Моріс помер. Згас. Немає чогось такого, як душа. Навіть оте нікчемне щастячко, яке я йому давала, виточилося з нього, як кров. Уже ніколи й ні з ким він не буде щасливим. Якась інша могла б покохати Моріса дужче, ніж я, і дати йому більше щастя, ніж змогла дати я, та відтепер у нього не буде такої можливості. Стоячи на колінах і сперши голову на ліжко, я шкодувала, що не можу повірити. «Боже милий, — сказала я (чого б то “милий”? ну чого?), — зроби так, щоб я в Тебе повірила. Я на це не здатна. Допоможи. Я сучка й облудниця. Ненавиджу сама себе, але не можу себе змінити. Дай мені віру». Міцно заплющивши очі, впившись нігтями в долоні, щоб нічого не відчувати, крім болю, я проказала: «Повірю. Оживи його, і я повірю. Дай йому ще одну можливість. Нехай він знайде своє щастя. Зроби це, і я повірю в Тебе». Але цього було мало. Вірити не боляче, і я повела далі: «Я його кохаю й ладна зробити все, аби тільки Ти його оживив». Я говорила дуже повільно: «Покину його назавжди, тільки оживи, дай йому можливість, — а сама впивала, впивала нігті, аж пробила шкіру і тоді ще додала: