Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

подивом розмірковував над тим, чи було в Моцарта передчуття, що майбутнього для нього вже не існує, що він уже використав відведений йому досить короткий час? «Можливо, я також уже використав відведений мені час, — думав Рік і спостерігав за ходом репетиції. — Закінчиться репетиція, закінчаться вистави, помруть співаки, а потім — так чи інакше — зітліє остання партитура; зникне саме прізвище „Моцарт“, і переможе пилюка. Не тільки на цій планеті, але й на інших також. Поки що ми чинимо опір. Так само, як анді поки що уникають мене і збільшують тривалість свого існування. Чи це буду я, а чи якийсь інший мисливець за головами, але все ж таки хтось укоротить їм віку. До певної міри, — раптом усвідомив він, — я — частина ентропії, що руйнує світ. „Корпорація Роузен“ створює, а я руйную. Або в крайньому разі їм так, напевне, здається».

На сцені Папаґено і Паміна розпочали діалог. Він перервав свої роздуми і слухав.

Папаґено: «Дитя моє, що нам тепер сказати?»

Паміна: «...тільки правду. Ось що ми скажемо».

Нахилившись уперед, Рік уважно розглядав Паміну, її величну одіж із багатьма складками, мантилью, що спадала з її голови на плечі. Він ще раз зазирнув в орієнтування й задоволено відкинувся на спинку крісла. «Ось тепер я побачив свого третього андроїда „Нексус-6“, — подумав він. — Любу Люфт. За іронією долі, її роль навіює сентиментальні почуття. Незважаючи на свою життєрадісність, бадьорість і вроду, андроїд-утікач навряд чи спроможний сказати правду; принаймні про себе».

На сцені співала Люба Люфт, а Рік із подивом думав про багатство її голосу, який не поступався найкращим, найвідомішим голосам у його фонотеці. «Корпорація Роузен» постаралася на славу, мусив визнати він. І тут Рік знову усвідомив себе, sub specie aeternitatis[4], руйнівником того, що бачить і чує. «Мабуть, що ліпше вона функціонує, то ліпшою вона є співачкою і тим більшою є потреба в таких, як я. Якби андроїди залишалися на рівні субстандартів, як оті старі q-40, що виготовляла „Корпорація Дерей“, то з ними ми не мали б жодного клопоту і відпала б потреба в моїх уміннях. Цікаво, коли мені варто це зробити з нею? — подумав він.— Мабуть, якнайшвидше. Наприкінці репетиції, коли вона піде у гримерку».

У кінці акту репетицію на якийсь час перервали. Диригент оголосив півторагодинну перерву англійською, французькою та німецькою мовами й вийшов із зали; музиканти полишали свої інструменти й також пішли зі сцени. Підвівшись, Рік попрямував за куліси, де були гримерки; тупцював у хвості гурту музикантів, вичікуючи і думаючи: «Найліпше якнайшвидше з нею покінчити. Якнайменше тестових запитань. Щойно переконаюся». Але технічно він зможе переконатися лише після отримання результатів тестування. «А раптом Дейв помилився щодо неї, — припускав він. — Хотів би я сподіватися, що таки помилився; але навряд». Професійна інтуїція вже підказувала йому висновок. А поки що вона його не підводила... за всі роки роботи в управлінні.

Зупинивши статиста, він запитав про місце розташування гримерки міс Люфт; статист, у гримі й костюмі єгипетського списоносця показав, куди йти. Рік підійшов до дверей, побачив аркуш паперу, на якому чорнильними літерами було виведено «МІС ЛЮФТ СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО» і постукав.

— Заходьте.

Він зайшов. Дівчина сиділа біля туалетного столика, на колінах тримала розгорнуту папку з нотами й робила помітки кульковою ручкою. Вона й далі залишалася в гримі та в костюмі Паміни, лишень без мантильї, яку повісила на вішак.

— Слухаю вас? — вона підвела погляд. Її світло-коричневі, неймовірно великі від сценічного гриму очі дивилися на нього не кліпаючи. — Я зайнята, хіба ви не бачите? — сказала вона англійською без найменшого акценту.

— Ви співаєте ліпше за Шварцкопф, — промовив Рік.

— Хто ви? — тепер її голос пролунав холодно і стримано... а ще він відчував інший різновид холоду, яким завжди віє від андроїдів. Постійно те саме: першокласні розумові здібності, спроможність досягати мети, але також це. Це викликало в нього жалість. Але без цього він не зміг би їх виявити.

— Я з поліцейського управління Сан-Франциско, — відрекомендувався він.

— О? — Її величезні проникливі очі не кліпали, залишалися спокійними. — І що вас сюди привело? — Її голос, як не дивно, був люб’язним.

Сівши на крісло поряд, він розстебнув портфель.

— Мене відрядили сюди провести стандартний профільний тест. Це забере у вас лише кілька хвилин.

— Цього не уникнути? — вона жестом показала на партитуру в матер’яній палітурці. — У мене купа роботи, — вона почала тривожитися.

— Так, не уникнути, — він вийняв необхідні прилади для проведення тесту Войґта-Кампфа і почав їх налаштовувати.

— Тест IQ?

— Ні. На емпатію.

— Мені треба одягти окуляри, — вона простягла руку, щоб відчинити шухляду туалетного столика.

— Якщо ви можете вивчати партитуру без окулярів, то зможете обійтися без них і під час тесту. Я показуватиму вам малюнки та ставитиму запитання. А ви тим часом...— він підвівся, підійшов до неї і приставив до її надміру напудреної щоки адгезивну пластину з датчиками. — І ще світло, — сказав він, спрямовуючи під потрібним кутом стержень із променем. — От і все.

— Ви думаєте, що я андроїд? Так? — Її голос стишився майже до шепоту. — Я не андроїд. Ніколи не була на Марсі; я навіть ніколи не бачила андроїда! — Її накладні вії дрібно тремтіли; він помітив, що вона намагається опанувати себе. — Ви отримали інформацію про перебування в трупі андроїда? Я вам залюбки допоможу, а якби я була андроїдом, то хіба воліла б вам допомогти?

— Андроїд, — пояснював він, — не переймається тим, що трапиться з іншим андроїдом. Саме за цією характерною рисою ми їх і виявляємо.

— Тоді, — відповіла міс Люфт, — ви — андроїд.

Це його збило з пантелику; він витріщився на дівчину ошелешено.

— Тому, — провадила вона, — що ваша робота полягає в тому, щоб їх убивати, хіба не так? Ви ж той, як його... — вона намагалася пригадати.

— Мисливець за головами, — підказав Рік. — Але не андроїд.

— А цей тест, який ви хочете застосувати до мене, — тепер вона говорила своїм звичним голосом, — ви самі його складали?

— Так, — він кивнув головою. — Колись давно, коли влаштовувався на роботу в управління.

— А може, це фальшивий спогад. Хіба вам не