Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

Тремтливими пальцями він дотягнувся до слухавки відеофону в говеркарі і зателефонував до Палацу правосуддя.

— Хочу залишити офіційне повідомлення для Гаррі Браєнта, — сказав він. — Передайте йому, що з Полоковим я вже розібрався.

— Ви вже розібрались із Полоковим. А він зрозуміє ваше повідомлення?

— Так, — запевнив Рік і поклав слухавку.

«Боже, ще трохи, — думав він, — і не знати, хто б узяв гору Не можна було недооцінювати застереження Рейчел Роузен; але я знехтував ним і мало не поплатився життям». Поволі його надниркові залози перестали викидати в кров адреналін; серце помалу заспокоїлося, дихання нормалізувалося. Але він і далі тремтів. «Хай там як, але тисяча доларів — у мене в кишені, — сказав він подумки. — І я того вартий. Бо спритніший за Дейва. Безперечно, випадок із Дейвом мене все ж таки чогось навчив; і це треба визнати. Просто Дейва не було кому застерегти».

Укотре він зняв слухавку і набрав номер своєї квартири, бажаючи поговорити з Айрен. Тим часом припалив сигарету; тремтіння потрохи проходило.

На екрані з’явилося обличчя його дружини, одутле від шестигодинної депресії з елементами самозвинувачення.

— О, Ріку, привіт.

— Що сталося з кодом 594, який я набрав для тебе, коли виходив із квартири? Ну, приємне визнання...

— Ти пішов, і я набрала інший код. А ти чого дзвониш? — Її голос знизився до пригніченого гудіння. — Я страшенно втомилася, і мені весь світ немилий. Навіть наше подружнє життя; а тебе ще й анді якийсь може вбити. Ти про це хочеш мені розказати, Ріку? Що тебе ухекав анді? — десь недалеко гримів телевізор: заглушаючи її слова, горлопанив Бастер Френдлі; Рік бачив, як ворушилися її губи, але чув лишень ослиний крик із телевізора.

— Послухай! — він перебив її. — Ти мене чуєш? Мені поталанило. Мав справу з новим типом андроїда, з яким, мабуть, ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися. Одного я вже деактивував, отже штука вже в нас у кишені. Ти знаєш, скільки ми отримаємо, коли я закінчу з цим?

Айрен дивилася на нього невидющими очима.

— Добре, — вимовила вона, кивнувши головою.

— Я ще не сказав!

Тепер він усе зрозумів; її депресія цього разу стала такою всепоглинальною, що вона його навіть не чула. Кричи не кричи; ніби говориш із порожнечею.

— Побачимося ввечері, — з гіркотою проговорив він і кинув слухавку на важіль.

«Та пропади вона пропадом, — сказав він подумки. — Тут ризикуєш життям, а їй хоч би що. Їй все одно, буде у нас страус, чи ні; нічим її не проймеш. Шкода, що я не здихався її два роки тому, коли ми подумували про розлучення. Я все ще можу це зробити», — нагадав він собі. Замислившись, він нагнувся і збирав розсипані по підлозі говеркара папери, зокрема й орієнтування на Любу Люфт. «Жодної підтримки, — подумки зазначив він. — Більшість андроїдів, з якими я зіштовхувався, були життєрадіснішими і мали жадобу до життя куди більшу, ніж моя дружина. Айрен геть мене не розуміє». І тут йому на думку знову спала Рейчел Роузен. «Її застереження щодо розумових здібностей „Нексус-6“, — зауважив він, — підтвердилися. Якщо вона не претендуватиме на частку преміальних, то чому б не залучити її до справи».

Сутичка з Кадалієм-Полоковим докорінно змінила його погляди.

Запустивши двигун говеркара, він злетів у небо й узяв курс на будівлю оперного театру, де, згідно із записами Дейва Голдена, якраз у цей час він міг знайти Любу Люфт.

Тепер він задумався і про неї. Деякі андроїди жіночої статі видавалися йому досить привабливими; до деяких він навіть відчував фізичний потяг, і то було дуже дивним відчуттям — знати, що вони машини, але все одно реагувати на них емоційно.

Узяти хоча б Рейчел Роузен. Ні, вирішив він; вона занадто худа. З нерозвиненими грудьми. Дитяча фігура, пласка і нецікава. Він може запопасти собі щось краще. А що орієнтування на Любу Люфт каже про її так званий «вік»? Він вийняв зім’ятий аркуш паперу і справді знайшов, скільки їй років. У відповідній графі значилося «двадцять вісім». Але сказати щось конкретно про її зовнішність можна буде тільки під час зустрічі — єдиний надійний спосіб дійти якогось висновку щодо анді.

«Добре, що хоч трохи знаюся на опері, — розмірковував Рік. — Це ще одна моя перевага над Дейвом; я більше цікавлюся культурою».

«Спробую розібратися з наступним анді, перш ніж звертатися по допомогу до Рейчел, — вирішив він. — Якщо тільки міс Люфт не виявиться винятково складним об’єктом». Але інтуїція підказувала йому, що не виявиться. Полоков був дуже небезпечним; а ті решта, які не знають, що за ними полюють, розколються одне за одним, він їх поскладає, як качок на полюванні.

Спускаючись на вишуканий дорогий дах будівлі оперного театру, він гучно виспівував попурі з арій, при цьому мимоволі вигадуючи італійські слова; Ріка охопив оптимістичний настрій навіть без адаптера «Пенфілда» під рукою. Його сповнювало радісне, жагуче очікування.

Ррозділ 9

У величезній, видовженій, як черево кита, старовинній, витесаній з каменю і вкритій сталлю будівлі оперного театру Рік Декард потрапив на лунку, галасливу, дещо сумбурну репетицію. Увійшовши до зали, він одразу впізнав Моцартову «Чарівну флейту», останню сцену першого акту. Раби мавра — чи то пак хор — завели свою пісню на кілька тактів раніше, а це звело нанівець нескладний ритм чарівних дзвіночків.

Яка насолода! Йому подобалася «Чарівна флейта». Він піднявся в бельетаж (ніхто його не помітив) і вмостився якнайзручніше. Ось Папаґено у своїй неймовірній накидці з пташиних пір’їн підійшов до Паміни й заспівав куплет, від якого у Ріка завжди наверталися на очі сльози, хай би де й коли він його почув чи згадав.

Könnte jeder brave Mann

solche Glöckchen finden,

seine Feinde würden dann

ohne Mühe schwinden[3].

«У реальному житті, — подумав Рік, — немає чарівних дзвіночків, які б змусили ворога так легко щезнути в лісочку. І дуже шкода, що немає. Також жаль, що Моцарт незадовго після написання „Чарівної флейти“ помер від ниркової недостатності, не доживши навіть до тридцяти шести років. І був похований у невідомій спільній могилі разом із жебраками».

Задумавшись про такі невеселі речі, Рік із