Читати книгу - "Історія Лізі"

до кухні крізь відчинене вікно над зливальницею – випнувши штори, розвіявши кінчики її ще вологого волосся і принісши п’янкі пахощі квітів, – можна було сприйняти майже як відповідь. Вона знову заплющила очі і, як їй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подібне до мелодії кантрі у виконанні доброго старого Генка Вільямса: «Прощай, Джо, я вже піду, о ду-ду, о ду-ду…»

Її руки вкрилися сиротами.

Потім вітер стих, і вона знову стала колишньою Лізі. Не Мендою, не Кантою і не Дарлою; і, звичайно ж, не

(один подався на південь)

Джодотою, яка втекла до Маямі. Вона була нормальною сучасною Лізі, Лізі зразка 2006 року, вдовою Лендон. Тут не було ніяких привидів. Була тільки Лізі Сама-Одна.

Але вона дуже хотіла знайти ту срібну лопату, ту саму, яка врятувала життя її чоловікові, подовживши його на шістнадцять років і на сім романів. Не згадуючи вже про обкладинку «Ньюсвіка» 1992 року, де було подано портрет її чоловіка й назву статті Петера Макса великими літерами, що приписував творам психоделічного Скота «магічний реалізм і культ Лендона». Цікаво було б знати, чи сподобалася така оцінка Роджерові, прудконогому Кроликові Драпаелу, подумала Лізі.

Лізі вирішила, що почне шукати лопату негайно, доки світло тривалого літнього дня ще не згасло. Існують привиди чи не існують, а їй би не хотілося бути в сараї – або в кабінеті над ним, – коли вже настане ніч.

3

Стійла навпроти її кабінету, якого вона так ніколи й не обладнала, були темними й пліснявими закутнями, де складали інструменти, цвяхи та запасні частини для сільськогосподарських машин тоді, коли дім Лендона ще був фермою Шуґар-Топ. У найбільшому відсіку тримали курей і, хоч усе було вимите працівниками професійної компанії миття й прибирання, а потім побілене (самим Скотом, який робив це, знову й знову згадуючи Тома Сойєра), там досі тримався слабкий аміачний сморід птиці, якої вже давно тут не було. Це був запах, який Лізі пам’ятала від свого раннього дитинства й ненавиділа його… мабуть, тому, що бабуся Дебушер упала й померла тоді, коли годувала курей.

Дві комірки були до самої стелі заставлені ящиками – здебільшого картонними коробками з-під напоїв, але інструментів для копання, срібних чи звичайних, там не було. Вона знайшла також зачохлене двоспальне ліжко в давньому курнику, єдиний спогад про їхній короткий дев’ятимісячний німецький експеримент. Вони купили це ліжко в Бремені й повантажили його на корабель за неймовірну ціну – так наполіг Скот. Вона геть забула про це ліжко – до сьогоднішнього дня.

«Який сенс балакати про ту каку, яка випала в собаки!» – подумала Лізі з якимсь сумним збудженням, а потім сказала вголос:

– Якщо ти думаєш, я спатиму в ліжку, після того як воно двадцять із гаком років простояло в клятущому смердючому курнику, Скоте…

…тоді ти божевільний! – хотіла вона закінчити свою репліку такими словами, але не змогла. Натомість засміялася. О Господи, ці довбані гроші! Паскудні, довбані гроші! Скільки коштувало це ліжко? Тисячу американських баксів? Скажімо, тисячу. А скільки треба було заплатити, щоб довезти його на кораблі в Америку? Ще один кусок? Цілком можливо. І ось тепер воно стоїть тут, ура-ура, сказав би Скот, на тому місці, де колись громадилися кучугури курячого посліду. І воно стоятиме тут, ура-ура, доки світ не загине, під кригою або у вогні, бо якщо йдеться про неї, то вона користуватися ним ніколи не буде. Уся їхня німецька епопея була суцільним розчаруванням, Скот не написав там сподіваної книжки, суперечка з домовласником мало не перейшла в кулачну бійку, і навіть у своїх лекціях Скот не мав успіху, бо публіка там або зовсім не мала почуття гумору, або не розуміла його гумор і…

І тут за дверима, по той бік проходу, за тими самими дверима, на яких був напис ВИСОКА НАПРУГА! знову задзвонив телефон. Лізі завмерла там, де вона була, знову покрившись сиротами. Проте водночас її опанувало почуття невідворотності, так, ніби вона прийшла сюди саме з цієї причини, не шукати срібну лопату, а прийняти цей телефонний дзвінок.

Вона обернулася, коли телефон задзеленчав удруге, і перетнула темний центральний прохід сараю. Вона відсунула старомодний засув, і двері легко відчинилися, лише трохи заскрипівши на давно не використовуваних завісах, ласкаво просимо до цього закапелка, маленька Лізі, ми давно тебе тут чекали, ха-ха-ха. Протяг засвистів і обкрутився навколо неї, притиснувши блузку до її хребта. Вона потяглася рукою до вимикача й натиснула на нього, не знаючи, чого сподіватися, але плафон на стелі загорівся жовтим світлом. А чом би йому було й не увімкнутися. Наскільки це стосувалося центральної енергетичної системи штату Мейн, усе тут належало до приміщення, відомого їй за адресою Кабінет, РФД-2, Шуґар-Топ, Гілл-роуд. Угорі чи внизу, для ЦЕС було однаковісінько.

Телефон на письмовому столі задзвонив учетверте. Перш ніж п’ятий дзвінок увімкнув би автоматичний відповідач, Лізі вхопила слухавку.

– Алло?

На мить запала мовчанка. Вона вже знову наготувалася сказати «алло», коли голос на протилежному кінці лінії зробив це за неї. Тон голосу був розгублений, проте Лізі одразу його впізнала. Одного слова їй вистачило. Ви завжди впізнаєте своїх.

– Дарло?

– Лізі – це ти!

– Звісно, це я.

– Де ти?

– У колишньому кабінеті Скота.

– Ні, тебе там нема. Я туди вже дзвонила.

Лізі не треба було багато часу, щоб усе зрозуміти. Скот любив слухати свою музику на високих рівнях гучності – для нормальних людей така гучність здавалася ідіотською – і тому він обладнав свій телефон у звуконепроникному просторі, який він полюбляв називати своєю Глухою Камерою. Тож не дивно, що вона його не почула тут, унизу. Але вона не визнала за потрібне розповідати про все це сестрі.

– Дарло, де ти взяла цей номер і чому ти телефонуєш?

Запала ще одна пауза. А тоді Дарла сказала:

– Я в Аменди. Я взяла номер із її записника. Там у неї біля твого імені записано чотири номери. Я просто пробую їх усі. Цей у мене – останній.

Лізі відчула, як у неї щось опустилося у грудях та у шлунку. У дитинстві Аменда й Дарла були непримиренними суперницями. Між ними безперервно спалахували бійки – за ляльок, книжки, одяг. Остання і найбезглуздіша конфронтація між ними виникла через хлопця на ім’я Річі Стенсфілд, і вона була настільки серйозною, що Дарла опинилася на пункті «швидкої допомоги» Центральної лікарні штату Мейн, де їй наклали шість стібків, щоб зашити широку подряпину над лівим оком.