Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

економічний розвиток післявоєнної Європи і промислова модернізація, в тому числі в середземноморських країнах, більше пов’язаних із Латинською Америкою (Італія, Іспанія та Франція), контрастували з латиноамериканською стагнацією, занепадом диктаторських режимів і соціально-економічною нестабільністю, які зменшили привабливість Латинської Америки як місця, де можна знайти достойну роботу і зробити вигідні капіталовкладення. Від 1980-х років, коли зміцнювалась європейська інтеграція, навіть Іспанія відчула більший потяг до долучення до «економічного дива» старого континенту, ніж до поглиблення своїх п’ятсотлітніх зв’язків із Латинською Америкою.

Кетрін Девід, яка була куратором виставки Х Documenta у місті Кассель[32], добре обізнана з усім найпрогресивнішим у латиноамериканському мистецтві, сказала мені у березні 1999 року дещо, що не поділяє, але помічає на кожному кроці: «В Європі Латинська Америка прирівнюється до Африки – континенту, якому слід дати свободу обирати власну долю». Я сказав би, що ця думка, тобто відчуженість, яку ми часто зустрічаємо на «Півночі», підкреслюється зростанням обсягу іспанських, італійських, німецьких і французьких інвестицій у стратегічні галузі латиноамериканських економік. Якщо новини з області політики, соціальної сфери і культури Латинської Америки протягом тижнів можуть не з’являтись у європейських часописах, натомість у секціях з економіки, особливо іспанських часописів, нерідко з’являються новини і статті з проявами занепокоєння через падіння латиноамериканських фондових ринків, або нестабільності в тих країнах, де європейці купують банки, авіалінії й мережі телекомунікації.

Крім того, потяг, який відчувають латиноамериканці до Європи, коливається між зближенням і відштовхуванням. Одних приваблює європейська сучасна раціональність, інших – авторитаризм і расизм. Коли демократичні моделі, засновані на індивідуальній відповідальності, не знали як поводитися з американськими традиціями, притаманними різним спільнотам та ієрархізованими, декілька латиноамериканських урядів вагалися між впровадженням найпрогресивнішого, що є в Європі, та своїми варварськими звичаями. Поряд із долученням до просвітницького лібералізму стоїть захоплення інших нацизмом і фашизмом. Амбівалентності відносин з Європою сприяла латиноамериканська задоволеність «ірраціональністю» нашого магічного реалізму і тим, яку зацікавленість він може викликати в європейців і потім в американців. Захопленість, заснована на непорозуміннях, зберігає до цього часу хибну роль уявлень в економічних і соціальних змінах, з приводу яких вже іронізував Лаплантін: індіанці хотіли задовольнити Кортеса, пропонуючи йому людське м’ясо, а тогочасні іспанці також не розуміли, що жертвоприношення ацтекським божествам не вважалися жертвами, оскільки вони не читали праць ані Жака Сустеля, ані Крістіана Дюверже, які на той момент іще не були опубліковані видавництвом Seuil.

Сучасні латиноамериканці, європейці й американці, які узгоджують укладення угод про вільну торгівлю і посилаються на наші піраміди, наших класичних поетів і митців для додавання привабливості своїм цілям, не переймаються тим, щоб прочитати доробки соціальних наук у галузі комунікації і культури, зокрема праці Хесуса Мартін-Барберо, Ренато Ортіса, Беатріс Сарло і Роджера Бартри. Їхня політика у сфері культури зупинилась, як буде проаналізовано далі, на тому етапі історії Латинської Америки – аристократичному і/або популістському, – від якого лишилися рештки. Відсутність у політиків і підприємців зацікавленості у розвитку освіти, досліджень у сфері науки і технологій є результатом невизнання реальної пов’язаності між культурою і сучасними глобалізованими знаннями у латиноамериканців.

У підсумку як взаємне тяжіння, так і недовіра засновуються на помилковості суджень. Починаючи з Колумба, який переплутав з Японією те, що стало Гаїті, і називав Китаєм Кубу, та ацтеків, які вірили, що Ернан Кортес був реінкарнацією пернатого змія. Навіть європейські інвестори останніх десятиліть ХХ століття, які купують телефонні компанії й видавництва, авіалінії й банки, продовжують дивуватися тому, що латиноамериканські відносини й політика у сфері праці такі непередбачувані, з екзотичною сумішшю сучасного порядку та неформальності, заважають їхньому бізнесу. Автор однієї з найбільш рекомендованих книжок про глобалізацію, Ульрих Бек, використовує латиноамериканську метафору в останній главі, щоб застерегти європейців від того, до чого може призвести руйнування об’єднання між ринком, соціальною державою та встановленою за сучасністю демократією. Він зазначає, що насильницьке руйнування кордонів за глобалізації змушує нас дізнаватися, чи є можливою соціальна справедливість у «транснаціональних просторах», і приділяти увагу тому, що відбувається у різних суспільствах. Однак цікаво, як цей автор сприймає найдинамічнішу латиноамериканську країну. Якщо ми не розв’яжемо проблему соціальної справедливості, вказує Бек, сьогоденна Бразилія стане майбутнім Європи. Якщо надалі продовжуватимуть перемагати на виборах неоліберали, соціальна держава залишиться в руїнах, міста стануть небезпечними місцями з відеоспостереженням, розділеними між тими, хто їздить на лімузинах і на велосипедах: це він визначає як «бразилізацію Європи» (Beck, 1998: 219–220).

Соціальна і культурна історія, які сприймаються як рух ідентичностей, є лабіринтом помилок. Кожна зі сторін вибирає за бажанням окремі риси у тому, що інші театрально представляють як власну ідентичність, комбінує їх на свій розсуд і діє за можливості. Потрібно продовжувати опрацьовувати наративи і метафори ідентичності, оскільки вони є внут­рішніми ресурсами зв’язку у кожній групі, у кожній державі й слугують для комунікації з іншими. Однак глобалізований світ – це не лише театр із діями, які не перетинаються, які час від часу спричиняють синергію; це також простір, утворений транснаціональними структурами влади і комунікації, культурними індустріями та економічними і юридичними угодами, досі нестійкими, хоча й пізнаваними і сприйнятливими до отримання політичних інвестицій у різних сенсах. До того як досліджувати промислову і транснаціональну перебудову культури, слід коротко зупинитися на іншому наративному триптиху: який демонструє, як себе сприймають й інтерпретують латиноамериканці та американці.

г) Несумірні ідентичності

Так само як несумірність між латиноамериканцями та європейцями відтворюється від часів конкісти, розбіжності між латиноамериканцями та американцями є ядром розповіді, щонайменше настільки ж давньої, як і інтервенції американських військ до Мексики й інших країн Латинської Америки. Нам розповідають, що ті, хто колонізував південь американської території, були білими і за походженням англійцями, які завоювали цей регіон своєю пуританською етикою і протестантською релігією, відповідно, праця, поміркованість, служіння і порядність були їхніми базовими цінностями. Вони протистояли мексиканцям, котрі були нащадками іспанців та індіанців, і дійшли висновку, що саме це змішування породило їхню схильність до розбещеності, їхню ліниву й брутальну чуттєвість. Як пояснює Арнальдо де Леон, ризик бути підкореними «істотами дикими, варварськими і неорганізованими зробив майже неминучою боротьбу за національну гегемонію» (De Leon, 1983: 13). Наступна переконаність у зверхності білих американців над метисними латиноамериканцями слугувала, як відомо, для виправдання вторгнень і уявлення підкорення цивілізаторською місією. І також для дискримінації майже 30 мільйонів латиноамериканців, які мешкають у Сполучених Штатах.

Однак протиставлення цих двох способів життя також було і залишається корисним для стимулювання літературних, кінематографічних і телевізійних наративів, які звеличують «американський» порядок, протиставляючи йому жорстоких бандитів, пристрасних латиноамериканських коханців і звабливих жінок («Мексиканська вибухівка»[33]). Поль Теру в книжці «Старий Патагонський експрес» стверджує, що «Ларедо