з другими - пімститися на ній. Приходиться позавчора - виплата; приходжу я вечером додому - нема моєї Варки. Сів я під вікно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнілося, нема Варки. Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робітниць, що разом з нев були при виплаті,- кажуть, що лишили її тамій, що, певно, їй виплачували напослідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцелярії - позамикано, а в вікнах світиться. Калатаю - не докалатаюся, а далі гадаю собі: «Агій, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене…» Біжу додому - нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знакомих, по всіх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити,- нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки,- ніхто не видів. Як камінь в воду, пропала Варка. Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: «Висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона». Але скоро я там - десь ораз і вся смілість пропала. Став, дивлюся: в вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видно нічого, тілько тіни якісь мелькають. «Ні,- гадаю собі,- вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би інде була?» А ту знов і сам собі не вірю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла мені на думку гісторія з жидком Блютіглем; я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота,- ні, щось немов рукою держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. «Не піду вже нікуди,- гадаю собі,- буду туй ждати, доки світло не погасне, ні, прожду й до рана». Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу - а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, з-під Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве «острожне з огнем!»… А ось чую, в канцелярії регіт якийсь, зашваркотіли жиди, пізнав я голос Блютігля, голос наставника. Далі загепалось щось, немов о стіни розбиваєся,- знов регіт, знов шваркіт,- і тиша. Господи, кождий голосок різав мя в саме серце, мов ніж острий… Я так і задубів з вухом, приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярії, тілько на одну хвилиночку,- але крик той поразив мя, мов грім, уколов, мов жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги,- то був Варчин крик. І ледво я надумався, що ту робити, ледво підбіг до дверей, щоб з послідною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втім двері створилися, і з них вилетіла, мов громова куля - Варка. Але вже не кричала… Я пізнав її по одежі, бо лиця єї зразу не добачив в сумерці. І вна мене не бачила, тілько, вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глини, поміж кошари та ями. Я за нею. «Варко,- кричу,- Варко, що тобі таке, що з тобов сталося, на милість божу, стій, обізвися!» Стала на хвилю, озирнулась, і ту ажень побачив я, що ціла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип’ячкою, а довгі єї коси були обтяті. «Господи боже, Варко,- кричу я, підбігаючи ід ній близше,- що се за нещастя з тобов?» Але вона, скоро пізнала мене, сейчас відвернулася і, мов сполошена, погнала далі наосліп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я, щодуху в мні жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, і Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид,- скочила в отворену яму... Я надбіг, став,- тілько глухо задудніло, як вона всередині, розбиваючись о цямриння, вкінці бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далі діялось, не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. З’їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогі, перед богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчіть, що маю робити, а тілько чекати не кажіть!..
Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоть усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видно було під час оповідання всі переходи чувства, від непокою до найвищої тривоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого проступку,- то і всі мовчали, мов прибиті, кождий очевидячки, ставив себе в положенні товариша і старався таким способом збагнути всю глибінь його жалю і муки. Але порадити,- що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякої поради, ніякого виходу, крім смерті? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
Перший отямився Деркач і хопив за свої палиці, щоб і сю справу закарбувати.
- Стій, побратиме Деркачу,- сказав нараз рішуче Андрусь Басараб,- сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоуміваючим поглядом.
- Не треба,- сказав коротко Андрусь, а відтак, звернувшися до побратимів, спитав: - Чи більше ніхто не має що сказати?
Ніхто не обзивався.
- Значить, на нині бесіді конець! Розходіться по одному!
Але, помимо сього завізвання, ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з-поміж побратимів.
- Слухай, побратиме Андрусю,- сказав він супокійним голосом,- о чім ту у нас межи побратимами сими днями бесіда йшла… То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися докупи - громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, то ти обіцяв нам, що скоро набереся відповідна міра недолі в народі, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся міра наповнилась до краю. Чи так?
- Так,- відповів Андрусь якось неохітно.